Читати книгу - "Як зупинити час"

— Облиш його, — буркоче він та задкує. Мені стає страшно за нього. — Ходімо.

Час — ось зброя сьогодення. Ніщо не може так послабити людину, як необхідність чекати. Посеред вулиці. З ножем у руках.

— Невеличкий, — киваю я на ніж.

— Шо?

— Усе з часом стає меншим… Комп’ютери, телефони, яблука, ножі, душі.

— Замовкни, старий, бо я знаю, як стулити тобі пельку!

— Яблука раніше були просто велетенські. Якби ти тільки бачив. Просто зелені кабаки!

— Замовкни, шматок лайна!

— А ти колись вбивав людину?

— Чорт забирай, давай сюди свій телефон та гаманець! Я переріжу тобі горлянку!

— А я вбивав, — довірливо повідомив я йому. — Це жахливо. Думаю, тобі б не сподобалося це відчуття. Ти наче сам помираєш. Наче смерть іншої людини вселяється у твою душу. І позбавляє тебе розуму. І тоді доводиться нести її з собою все життя. Все життя…

— Замовкни!

Я дивлюсь йому в очі. Мій погляд тисне на нього усією невидимою силою тисячоліть.

Авраам знову гарчить, а потім гавкає.

— Він, вважай, вовк — захищатиме до останнього. Якщо різатимеш мене, пильнуй, щоб я не випустив повідок.

Ніж трохи тремтить. Хлопець боїться. Мабуть, це воно — усвідомлення власної вразливості. Він опускає ніж.

— До біса тебе, старий, — він задкує від мене, і всі мерщій ідуть геть.

Антон нишком кидає на мене погляд. Я посміхаюся йому, і його це бентежить ще дужче. Я розумію. Розумію це відчуття, коли життя несе тебе просто на скелі неприємностей, яких не можеш уникнути.

Хакні, біля Лондона, 1599 року

Вони жили не в Боу, а трохи далі, у Хакні на Велл-лейн, у маленькому вузькому будиночку. Тоді Лондон оточувало безліч полуничних полів та фруктових садків, і у Хакні розливалися приємні пахощі. Повітря тут було, може, і не таке чисте, як те, до якого я звик у Саффолку, але жити можна. А ще тут був театр. На жаль, його розібрали за кілька місяців до того, як я приїхав, але Роуз розповідала мені про чудові вистави: тут виступав сам Річард Бербедж[68] та ведмідь Лорд Браун.

Може, це факт існування тут театру вплинув на мене, але Хакні здалося мені більш сучасним селом, аніж Едвардстоун. Я не відчував страху перед чужоземцями. Ну, за винятком леді, яку всі звали стара Адамс, — вона плювала на перехожих та кричала їм у спину «гівнюк» чи «ходяча купа лайна», але усі з цього лише сміялися. Вона скоріше керувалася не страхом чужоземців, а звичайною ненавистю геть до всіх людей.

— Одного разу вона плюнула на мої яблука, і Ґрейс на неї шипіла, наче кішка, — розповіла Роуз, коли я вперше отримав звання «ходячої купи лайна» дорогою до їхнього будинку.

Їхній будиночок із деревини та тиньку притулився до невеличкої кам’яної стінки з амбіційною назвою Велика кам’яна стіна біля невеличкої калюжі під назвою Великий кінський став. Коні, про яких ішла мова, жили у стайні, яка звалася — і я не жартую — Велика стайня.

За стайнею розташовувався іще один сарай — не великий, а звичайний Вівсяний амбар. За ним росли фруктові сади, де дерева щільно тулилися одне до одного на багато акрів. Ще трохи далі сховався поміж буками кам’яний колодязь. На погляд людини з двадцять першого століття, усе це було грубезним, але мені всі ті кам’яні стіни та щільні дерева здавалися дуже сучасним рішенням.

У Роуз та Ґрейс була домовленість з місцевими фермерами про продаж фруктів у сезон: сливи, терносливи та вишні, а ще яблука, ренклод[69] та аґрус. Більшу частину грошей вони мали віддавати містеру Шарпу, фермеру-«жмикруту», який вирощував фрукти.

Їхня хата мала більше вікон, ніж я будь-коли бачив. У Франції не було нічого схожого на такі будівлі, але вона точно була сучасніша за звичні для Едвардстоуна хати.

— То як же тебе звати? — спитала Роуз. Погляд у неї був відвертий та дорослий.

— Том, — назвав я справжнє ім’я. А потім злякався та вирішив не наражати їх на зайву небезпеку. — Сміт.

— І скільки тобі років, Томе Сміт?

А отут я мав бути обережний. Правду — вісімнадцять років — казати не можна, бо мені не повірять. А навіть якщо і повірять, то їм небезпечно це знати. Тим не менш, сказати їй те, що вона очікує, — тринадцять чи чотирнадцять — я теж не міг.

— А тобі скільки?

— Я перша спитала! — розсміялася вона.

— Мені шістнадцять.

Вона й оком не змигнула. Мені пощастило, що, коли моя особливість проявилася наповну, я вже був досить високий та широкоплечий.

— Погляд у тебе дорослий, — тільки і мовила вона. Мене це заспокоїло, бо всі в Едвардстоуні були переконані, що я назавжди застряг у десятирічному віці.

— А мені вісімнадцять, — додала вона. — А Ґрейс десять.

Усе було нормально. У нашій розмові поки що все йшло добре. Але я більше не міг їм розповідати про себе. Просто не міг, бо це був небезпечний секрет. Для них же краще було знати про мене якнайменше.

Вони дали мені поїсти: хліб, пастернаковий суп та вишні.

Усмішка в Роуз була просто як теплий подих вітру.

— Шкода, що ти не дійшов до нас учора. Учора був голубиний пиріг. Ґрейс майстерно ловить голубів.

Ґрейс показала пантоміму: упіймала уявного голуба та скрутила йому шию.

Настав час питання, якого не можна було уникнути.

— А чого ти сюди прийшов?

— Ти ж сама мене запросила.

— Ні, не сюди. Нащо ти йшов у Лондон? Ще й сам. Від чого ти тікаєш?

— Я тікаю з Саффолку. Якби ти там колись побувала, то не питала б. У тих людей повно упереджень та ненависті. Ми приїхали з Франції, і нас там не прийняли.

— Ми?

— Я та мама — коли вона була жива.

— А що з нею сталося?

Я мовчки дивився на Роуз та вирішив не відповідати.

— Є певні речі, про які я б не хотів говорити.

Ґрейс помітила, що ложка у мене в руці труситься.

— Його трусить.

— Він теж тут сидить. Ти можеш звертатися до нього прямо, — мовила Роуз. — Пробач, я не хотіла тебе засмутити, — це вже до мене.

— Якщо за цю їжу та дах над головою треба платити болісними розмовами, я краще спатиму в канаві.

Очі Роуз спалахнули гнівом.

— У Хакні чимало чудових канав — піди пошукай собі до вподоби.

Я поклав ложку на стіл та підвівся.

— У Саффолку погано з почуттям гумору? — вже лагідніше мовила вона.