Читати книгу - "1793"

Вінґе відчув, що Кардель просто не тямиться з люті. Поклав руку йому на плече, перш ніж той встиг зробити якусь дурницю, і кивнув мадам Сакс, припрошуючи розповідати далі.

— Хоч який він був огидний, а все-таки зберіг дещо від своєї вроди. Був ще молодий, мав гарне волосся. Через такі контрасти він був просто улюбленцем тут. Я на ньому справді збагатилася, до того ж не платила йому ані шилінга. То хіба не я перша маю горювати через його смерть?

— Смію припустити, що Евменіди тут не лише власники будинку, а й клієнти.

— Так. І перш ніж ви їх засудите, маєте знати, що значну частину свого багатства вони віддають на потреби бідних. Хто ви такі, щоб їх ганити? Як ви можете дорікати їм за те, що відбувається у цих стінах, якщо там, у місті, вони утримують більшу частину нічліжок і притулків?

— Як той чоловік потрапив до вас?

— Якось уночі у двері постукали. Візитер не відрекомендувався, але приніс подарунок — ту істоту. Не знаю, чому він це зробив. Сказав тільки, що в інтересах бідолашного каліки до кінця днів пожити під моїм дахом. Заплатив за його проживання і харч, дав інструкції, як з ним поводитися. Каліка сам не хотів їсти, тому ми мусили розтискати йому щелепи й заливати хоч раз на день рідку кашу. Коли ніхто його не замовляв, тримали в коморі.

— Він був сліпий, глухий?

— Не мав очей, рук, ніг, язика й зубів. А чи міг він чути, я не знаю.

— А з головою як?

— А хто міг би через таке пройти й не звихнутися? Я думаю, що він був божевільний. І ось що мене в цьому переконало. Я згадувала, що він не хотів їсти. Але якщо ми не встигали прибрати, він їв своє лайно, щоразу, коли слуги проґавлять і не приберуть. Навіщо комусь при своєму розумі таке робити?

— Що далі? Він помер. Ви його викинули.

— Так і було. Хоч ми його й годували, він день у день ставав худіший. А якось вранці перестав дихати. У нас був не більше чотирьох тижнів.

— А чому в Фатбурен? Норрстрем просто під вашими дверима.

— Ми й раніше мали потребу позбутися делікатних… наслідків, і Норрстрем для цього не підійшов. Тут викинеш — воно приб’ється до галерної верфі. У Трескеті багато чорного люду рибалить, їм байдуже, що там риба їсть. А у Фатбурені хіба ідіот закине вудку.

Кардель раптом кинувся через усю кімнату, і перш ніж Вінґе встиг зреагувати, схопив мамку — його величезна долоня повністю обхопила тонку шию жінки.

— А ви добре вмієте плавати, мадам? Може, перевіримо, куди вас винесе течією? Чи приб’є до Корабельного, а чи в Солоне озеро винесе? Я багато бачив людей, які тонули. Чув, як вони верещать від страху. У багатьох, про кого й не подумав би, що мають совість, у такі моменти вона з’являлася. Цікаво, що ми від вас почули б.

— Я таких, як ви, не боюся. Якби я вважала себе живою, то вільно й щасливо жила б десь в іншому місці, а не складала гроші у цьому смітнику, який ви називаєте містом, — і плюнула йому в очі.

Від несподіванки Кардель відпустив її шию, а поки витирав слину з обличчя, Вінґе вже став між ними.

Потираючи шию, мадам хрипко звернулася до Сесіла:

— Тікай звідси і забери свого однорукого дурня. Я бачу, що могила по тобі плаче. Радійте, що на цьому ваші справи з Евменідами закінчуються, бо проти них ви не можете нічого. Про того, хто мені залишив каліку, я знаю не більше за вас. Не бачила його ні до того, ні після. Все, свою обіцянку я дотримала. Ідіть геть.

Між Червоними гамазеями панує цілковита темрява. Вдалині біля Королівського саду трохи світліше — в Арсеналі світяться всі вікна.

Кардель озвався першим.

— Коли все закінчиться, повернуся і придушу цю гадюку.

— Вона це побачила у твоїх очах, так само, як і я, — відповів неуважно Вінґе, ніби боячись злякати якусь думку. — Якщо наступного разу ти її тут знайдеш, це означатиме тільки одне: вона сама чекає смерті. Ти їй лише допоможеш.

Вінґе усівся на камінь і затулив обличчя руками. Минуло кілька довгих хвилин, перш ніж він знову заговорив.

— Боюся, що ми вперлися у стіну. Мені потрібен час подумати, а часу обмаль. Щось я проґавив, чогось не помітив, і воно десь у мене на порозі пам’яті крутиться, як нічний метелик за шибкою. І хоч як стараюся, не можу розгледіти…

Кардель відповів не зразу. Невидима рука стисла йому горло й не давала вдихнути. Серце злякано лупає в груди, і вперше за довгий час Мікель відчуває, що його охоплює жах, якого не може пояснити й від якого не може захиститися.

У кромішній тьмі знову почала вимальовуватися його ліва відрізана рука, посилаючи хвилі болю в усе тіло. Карделеві довелося докласти чималих зусиль, щоб нарешті відповісти.

— Має бути хтось, хто знає більше. Хтось, про кого поки що не знаємо ми.

Кардель відвернувся, щоб приховати свій стан від проникливих очей Вінґе. Але той, здається, і так нічого не помічав.

— Так. Якщо ми їх не знайдемо, то вся наша робота безнадійна…

— Ти збираєшся здатися? Я правильно зрозумів?

Вінґе вийняв годинник з кишеньки жилета. Стрілок майже не видно, але він таки зосереджує погляд на секундній стрілці й притуляє палець до артерії на шиї. Сто вісімдесят за хвилину.

Повернувся до Карделя і рішуче відповів:

— Ні. Але часу ми маємо зовсім мало.

Друга частина

Червона рідина

Літо 1793 року

Причин напитися життя дає чимало,

Лиш правильно прикмети розгадай.

Біда чи радість — хоч би що там сталось,

Не думай довго, просто наливай!

Вино щасливому дає ще більше щастя,

Нещасного ж рятує від напастей.

Часи такі, якими їх сприймаємо,

Залийте очі, та й собі втішайтеся.

Радійте друзям, поки ще їх маєте,

А як відійдуть — тепло попрощайтеся.

Життєвий шлях привчив нас до застілля —

На тризну, на хрестини й на весілля.

Анна Марія Леннґрен, 1793 рік

1.

Люба сестро!

Я збираюся писати щоразу, як матиму нагоду, але поки що сам не знаю, куди ці листи відсилати, тож вибач, якщо листи будуть дуже довгі.

З охотою підстругав я перо і пишу про цей день, що почався з добрих прикмет. Прокинувся я рано, швидко піднявся, дістав з-під