Читати книгу - "1793"

ліжка нічну посудину, підняв сорочку й присів над горщиком. Випорожнення цього разу було таке, яке останнім часом переживаю нечасто. Харчуюся я зараз не найкраще, але консистенція була ідеальна: достатньо щільна, щоб чинити опір і залишати по собі відчуття певного досягнення, але й достатньо м’яка, щоб не створювати труднощів і ушкоджень. Тієї ж миті, коли я звільнився від свого тягаря, з сусідського двору фанфарами прокукурікав півень, ніби визнаючи мої заслуги. Тож коли я вмився й одягнувся, настрій у мене був пречудовий.

Але тривала моя радість недовго. Уже за кілька хвилин сталося те, чого я давно побоювався, — почувся стук у двері й гучний крик: «Крістофере Бліксе! Ану відчиняй двері, треба поговорити! Відчиняй, погань!» Я вирішив не відповідати, бо думав, прийшов той бахур, слуга одного пана, якому я винен певну суму. Тож я не гаяв часу, швидко зібрав своє шмаття в торбу, перекинув її через плече і вийшов у кухню, що поряд з моєю кімнатою. Біля печі поралася служниця Ельза Юганна. Як завжди, побачивши мене, вона закотила очі й невдоволено щось буркнула, коли я взяв зі столу свіжу булку й відчинив вікно у двір. До землі шість ліктів. Під вікном якраз гноїще, де власниця будинку, жадна до любощів удова, що дозволяє мені квартирувати в неї у борг, складає продукти життєдіяльності коней з млину. Я виліз за вікно, схопився за край, повис на витягнутих руках, заплющив очі, тихенько промовив «отченаш» і… полетів донизу.

Уяви: без жодної подряпини приземлився я на купу гною. Ельза Юганна не зраділа тому, що я не розбився, і загорлала з вікна: «Краще тобі тут більше не з’являтися! Коли пані Бек полічить, скільки ти вже їй винен, твої золоті кучері не допоможуть!» Я пригладив свої «золоті кучері», — зараз вони мені вже до плечей сягають, — махнув розлюченій служниці, обтрусив сміття зі шкіряних штанів і побіг на інший край двору. Добре, що Ельза Юганна нагадала мені про волосся, бо сам я так і забув би. Натягнув на голову шапку й ретельно сховав під неї кожне пасмо. Як ти добре знаєш, я завжди пишався своїм волоссям, але не варто, щоб через нього мене впізнавали ще здалеку.

А Стокгольм, люба сестро! Як я хотів би, щоб ти могла побачити це місто так, як його бачу я. Воно так не схоже на нашу рідну Карлскруну! Тут будинки з цегли й обробленого каменю, і все місто світиться, мов золоте, особливо ясного дня на сході сонця. Будинки всі різні, але одного кольору. Один вчений пан у смугастому халаті пояснив мені чому: кажуть, так наказав головний міський архітектор Карлберґ, а потім і його наступник Кеніґ дотримувався цієї вимоги. Тільки подумай, сестричко: один-єдиний чоловік мав стільки кебети, що сам порядкував цілим містом, як дбайливий садівник насаджує і ростить сад. Ох, якби нашому рідному місту з його ветхими дерев’яними хатинками пощастило мати такий скарб, таку мудру людину!

Дорогою до Слуссена спускаюся з пагорбів Седермальма, і переді мною мов на долоні розкидається весь Стадсгольмен. До мене повернувся мій гарний настрій. На що мені скаржитися, коли дні мої минають у такому прекрасному місті? На острові сяють шпилі церков Святого Миколая, Святого Франциска й Святої Гертруди. Виблискує сріблом вода. На причалах Корабельної набережної гойдаються заякорені кораблі, хвилі Солоного озера розбиваються об підмурівки поважних будівель. А з протилежного боку острова — королівський палац, такий величезний, що словами неможливо описати.

Ближче до полудня я перейшов Слюссен Червоним мостом, затуливши носа, проминув Мушаче віче, і рушив до Зернової площі. Мушаче віче — кумедна назва, чи не так? Тут звалюють всі відходи, тут вони лежать до вивезення на поля, і мухи сюди злітаються з усього міста. На вулицях повно людей — і шанованого панства, і голодранців. І на всіх дивитися цікаво, кожен чимось привертає увагу: чи годинник золотий на ланцюжку має, чи перуку незвичайну, а той клишоногий чи безрукий. Буває, що й хочеться відвернутися, але каліцтво вабить, так вабить, сестро, — не відірвешся.

Невдовзі дійшов я до Рицарської площі. Не встиг озирнутися — чую, хтось гукає: «Дивись-но, це ж Блікс! Чого це ти тут бігаєш? Знову житло шукаєш, чи чому з торбою?» Я обернувся як ужалений — не дуже мені хотілося зустріти когось із кредиторів, особливо якщо вони зі слугами, озброєними дубцями. Але причин для паніки не було: я побачив свого приятеля Рікарда Сільвана — у задовгих штанях, перелицьованому сюртуку з пришитим коміром і велетенській рудій перуці. «О, майстре Сільван! До ваших послуг! Може, ваша світлість знає, де здається кімната за доступною ціною? Або, наприклад, сінник під дахом у якогось щедрого пана, який ще й матиме змогу позичити кілька риксдалерів бідному юнакові з великим майбутнім!» Ми розреготалися і обнялися. «Мені шкода, Крістофере, але я і сам ніяк не можу знайти собі матрац, бажано такий, який не виходитиме вночі надвір на тисячі блошиних ніжок. Для різноманітності часом хочеться прокидатися там, де лягав спати. Але не все втрачено, друже: у мене в кишені є кілька шилінгів, цього вистачить, щоб поїсти і випити по кухлю темного». «Хвала Провидінню! — вигукнув я. — Я звід самого ранку відчував, що день сьогодні буде славний!» І разом ми рушили в місто.

У корчмі, що називається «Мир», вже у дверях нас зустрів недобрий усміх власника. Рікардові довелося довго вмовляти його взагалі дозволити нам сісти до столу. Корчмар допитувався, чи не фальшиві принесені Сільваном шилінги, потім хотів забрати все, щоб погасити всі наші попередні борги, але ми таки вмовили його відстрочити виплату, пообіцявши, що й надалі всі гроші витрачатимемо лише в нього. Нарешті ми всілися до столу, поїли копченого оселедця під пиво.

Після кількох кухлів розповів я Сільвану про свої неприємності: мовляв, заборгував Юнасу Сільферу значно більше, ніж міг віддати. І якщо його посіпаки мене знайдуть і відлупцюють, це буде прикро й боляче, але потім мене чекає боргова тюрма, де вся моя молодість і краса пропадуть. А Сільван на те тільки розреготався: «Крістофере, ти хіба нічого не знаєш про анатомію боргів? — і поклавши руки мені на плечі, повів далі: — Слухай-но мене, треба тебе трохи навчити життя у великому місті. Ти ж недосвідчений провінціал». Поки він так говорив, відчував, очі мої ставали все більші й кругліші.

І Рікард розповів мені про безпрограшну методу не просто виживання, а й веселого життя в місті. Як ти, сестро, знаєш, лише питання часу, коли саме кредитор подасть до суду на боржника. А тоді в бідолахи заберуть все-всеньке, чим можна покрити борг. Якщо ж