Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти це серйозно? Вона тобі ще не приїлась? Невже «Кіндер-сюрприз» справді відповідає своєму прізвиську?
— Не будемо цього обговорювати. Вона лагідна, розумна, поліглот.
— Поліглот? — розсміявся Валяй. — Тоді я здаюсь... Це вже інша річ...
— Ти більший цинік, ніж Шор, Валяй. Не в тому розумінні поліглот. Вона чистюлька. А я на цьому помішаний. До речі, в пику всім вам, єхидам, я її перейменував.
— І якщо не секрет, як?
— «Дірол без... цукру».
— Але з медом. Чи не так? — Валяй налив у склянку «Боржомі».
— Припустимо...
— Ти ж не діабетик, Тольде.
— Вона, якщо хочеш знати, і без меду, і без цукру. Але з родзиночкою, і на віллу «Рошен» я беру її...
— Що ж ти в ній в такому разі знайшов? — здивувався Валяй.
— Покірність. Мені, знаєш, набридли усі ці лярви, які мають мене за ганчірку і постійно витирають об мене ноги... Я хочу мати в цьому світі хоча б одну...
— Об кого б ти витирав ноги? — додав за нього Валяй.
— Не ноги, а черевики, — уточнив Миронович. — А якщо чесно, то мені для повного щастя потрібне теля. Свині у мене вже були...
— Сподіваюсь, ти на мене і на Вовка не натякаєш?
— Я беру «Дірол без цукру», — повторив Вітольд, не звертаючи уваги на репліку Васька Валяя.
— Нічого не розумію, — стенув плечима Валяй. — Що ти там побачив?
— Дірку, — підвівся Вітольд. — Дірку від бублика.
— Я дуже прошу тебе сьогодні без «Кіндер-сюрпризу». Наступного разу візьмеш її. Цього разу в нас усе розписано, як за сценарієм. Там цікава готується програма. На тебе чекає море задоволення і насолод.
— Гаразд. Умовив, — Вітольд дещо з документів поклав до своєї улюбленої течки, ще раз оглянув господарським оком стіл і натиснув на пігулку дзвінка. Секретарка Міла, наче лялька Барбі, вискочила зі своєї розпакованої коробочки і з’явилась на порозі кабінету:
— Слухаю, Вітольде Володимировичу, — вимовила вона, мабуть, у тисячний раз свою звичну службову фразу.
— Я поїхав у справах. Сьогодні мене не буде. Антону скажіть, нехай піджене автомашину до центрального під’їзду...
— Вона благально на нього глянула і її очі промовисто говорили «А я?». Йому стало шкода її, і він сказав:
— Антон повернеться і відвезе вас додому.
— Дякую, — схилила набік кучеряву голівку секретарка Міла. — Я доберуся міським транспортом...
XIII
... На заміську дачу мчали старою Обухівською трасою. З того часу, як вона стала називатися Президентською, її вкрили асфальтом і зняли обмежувальні знаки швидкості. На повороті до Дніпра пригальмували і, промчавши кілометрів шість, поповзли по гравію між помпезного шику і примітивізму сучасних нуворишів, які втілювали свою архітектурну претензійність і мрію у реальні і дорогі вілли й котеджі у вигляді фортець і замків у плетиві різних епох, мод і стилів. Вся ця розкіш і несмак ніби були виставлені напоказ як дамські будуари бездумної легкості і вседозволеності.
Проминувши двох представників охорони, вони увійшли до світлої дзеркальної зали з більярдним куточком, басейном, на берегах якого розташувалися мідні красуні й русалки на чолі з бородатим Нептуном, у руках якого виблискував позолотою величезний спис з грізним тризубом.
«Міс красуні» вибігли у блакитних чи то бікіні, чи то пеньюарах і весело, очевидно, уже під певним градусом, привітали гостей. Валяй, як своїх давніх знайомих, почергово і дещо нахабнувато розцілував і потяг до кімнати, де за його задумом мало литися рікою шампанське, після цього басейн, а тоді вже джакузі. Вітольд наказав дещо поміняти програму — він хотів їсти. Мовляв, на голодний шлунок навіть жеребці не вистрибують на кобил. Валяй не заперечував, але дівчатам вніс певні корективи.
— Обов’язково після душу і... — наказав він.
— Ми зрозуміли, — відповіли «міс» і ще раз глянули на загадкового гостя, вочевидь або дуже багатого, або всесильного. Вітольд належав водночас до цих обох категорій. Ці дівочі погляди йому були вже знайомі, і щось невловиме — чи то гордість, чи то самолюбство, чи то пиха наповнювали йому груди. Вітольду хотілося, щоб таке життя у нього ніколи не закінчувалося. Він знав, що Валяй — цей сибарит від природи, авантюрист від життя і фантазер від уяви завжди любив викидати коника. Але те, що він викинув сьогодні, здивувало навіть цинічного і холодно-розсудливого Мироновича.
Валяй наповнив фужери брунатно-золотистим коньяком, підійшов до Мироновича, м’яко цокаючись, мовив:
— За тих, хто вже лежить і чекає, — він підніс до губ фужер, трішки надпив і, ніби ополіскуючи рота, проковтнув пекучу і хмільну рідину. Вітольд не повторював його жестів. Йому не хотілося оригінальничати, шлунок від випитого вимагав свого — їсти.
— А тепер, — Валяй ударив фужером у протилежну від себе стінку. Від ляскоту розбитого кришталю раптово розсунулись штори, і на двох оксамитових столах Вітольд побачив «міс красунь» у горизонтальній позі, що крутилися в велюрових темно-синього кольору кушетках навколо своєї осі. З вмонтованого в стіну радіоприймача тихо лилася музика...
На їхніх без смаку наманікюрених пальчиках стирчали таблички. Написи на них застерігали:
«Руками не мацати!» і «Тільки без рук!»
Вітольд звернув увагу, що одна «міс» білявка, котра була ближче до нього, від стегон до грудей лежала у щедро намазаній паюсній ікрі. У чорнявки на животику, біля грудей і на самих грудях розташувалися різноманітні наїдки, починаючи від м’ясних, рибних страв і закінчуючи різноманіттям тропічних фруктів. Між стегон у склянках, очевидно, в холодній ізоляційній обгортці, парувала кава.
— А десерт? — розсміявся Вітольд і потис Валяєві руку. Мовляв, молодець. Я від тебе чого завгодно чекав. Тільки не цієї вистави.
— Матимеш і десерт. Усе за сценарієм.
— Ти гадаєш, мені це подобається?
— Тольде, життя дається один раз, — повторював свою улюблену фразу Валяй. — А таке, як у нас, ще й на скорочений термін. Адже ми — рідкісні хижаки... На нас полюють без ліцензій. Чи не так, Ірен? — звернувся від до «міс» білявки, злизуючи з її стегон чорну ікру. — І такі дівчатка,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз», після закриття браузера.