Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

Миронович роздумував. Він ковтнув ще трохи «Хеннесі» і аж тоді підійшов до блондинки і лизнув її ліве стегно.

«Міс Ірен», — мовила вона. Другу «міс» звали Яна. Можливо, й Яна. Бейджика з ім’ям до голих грудей не приколеш.

— Лимончики на Яні, — нагадав Валяй.

— Я проголодався, як чорт.

— Переходь на м’ясо... Як Вовк, — Валяй мав на увазі Вовка. — Рибу подаватимемо на... десерт. Після лимончиків і горішків, — багатозначно додав він. — Тут таке правило. Поки п’єш і закушуєш — «міс» руками не торкатися.

Після обід-вечері вони перейшли спочатку до душових, а після цього вже — в джакузі.

У Вітольда з джакузі були найприємніші спогади. Вперше таку розкіш він запізнав у центрі Вашингтона, коли ще молодий, початкуючий бізнесмен через Всесвітній форум українців вийшов на молодого американця-мільйонера українського походження Джорджа Паньківського, котрий хотів вигідно вкласти свої інвестиції у розбудову молодої держави України — батьківщини його предків. А початкуючий бізнесмен Миронович тоді якраз шукав свою нішу у бізнесі. Він перебрав чимало варіантів, аби знайти свою золоту жилу. Свій український Клондайк, свою золоту копальню, і стати так само багатим, як його новий приятель із далекої Америки.

Миронович у джакузі сидів просто неба в дворі Джорджової вілли, що розташувалася недалеко від українського посольства — приміщенні, до речі, подарованому молодій державі українцями столиці

США, в тому числі і Джорджем, який постійно просив Вітольда називати його по-українськи — Юрком. Було вже пізно за північ. Над ними висіли, як висловився Вітольд «американські зорі у голубому зимовому небі» і на їхні голови намагались упасти сніжинки, що танули у випарах джакузі. Вітольд пив чорне ірландське пиво, яке полюбляв Джордж, закушуючи англійським щойно підсмаженим беконом, що подавався українкою Ольгою прямо зі сковороди.

Ольга мала фах дипломованого лікаря, але її український диплом важив тут, в Америці, не більше, ніж рекомендаційний лист до Юрка Паньківського. Тому вона просто заробляла на елементарне життя, прислужуючи мільйонерові, і зовсім з незначних заощаджень дещо висилала ще й чоловікові та синові в Україну.

Джордж у Вітольда цікавився усим, що стосувалося України, але наголос ставив на гранітних кар’єрах Житомирщини. Він дивувався, що українці так по-варварськи підривають дорогоцінний граніт, у той час, коли він пропонує закупити ріжучі італійські машини, і нарізати той граніт скибками, як хліб, щоб потім їсти білий хліб з чорною ікрою. Цього ще більше хотів Вітольд, але він розумів — без політики, без вагомої посади в державних структурах йому не досягти своєї мети. І саме після цих кількамісячних роздумів Вітольд Миронович занурився в українську політику з головою. Благо він мав диплом юриста і ще досить-таки убогу юридичну контору. Але пан Паньківський гроші на виборні кампанії не давав. Він хотів по-американськи займатися чесним, прозорим бізнесом в Україні. Та молода держава ще не була готова до такої прозорої розв’язки ринкового бізнесу. В політику, як і в бізнес, пішла уся авантюристична шантрапа, бандюги і шахраї. Чесним бізнесменам на той час в Україні не знаходилося місця. Рухівці — романтики, які самозакохано виголошували на майданах і в прямих телеефірах гасла про будівництво казкової держави — України, в якій би євреям жилося краще, ніж в Ізраїлі, а росіянам — краще, ніж в Росії, український народ, що століттям мріяв про волю і незалежність, безпардонно обкрадався серед білого дня усіма, хто тільки дорвався до влади і до державного корита. Вітольд тоді вже зрозумів, що йому час вилазити із вашингтонських водних масажів, засукати рукави і братися за справу, поки його потяг ще не загуркотів за горизонт його ж мрій. Саме в цей час йому під руку підвернувся Едуард Шор з довгою шиєю на худеньких плечах, великою головою з окулярами на носі і тугим гаманцем ізраїльських інвестицій.

Шор Мироновичу постійно нагадував очкову змію, але варто було йому заговорити своїм притишено-інтимним голосом, як усі сумніви щодо його порядності, практичності і бачення на три кроки наперед розвіювалися. Шорові гроші Вітольду й допомогли прийти у бізнес і велику політику. Миронович, дякуючи тим інвестиціям, наступного року після створення юридичної компанії «Шор і Миронович» таки став «слугою народу», а з Шором створив ще кілька тіньових компаній, закінчуючи бізнесовим багатопрофільним концерном через офшорні зони типу «Білл Ловел і санд» та інвестиційним фондом «Альфа і омега», які пускали своє коріння подібно до тропічної секвої, яка розросталися в усі боки не тільки з коріння, а й давала паростки з повислих гілочок, якщо ті торкалися землі. «Тепер до багатства, — казав Шор, — нам, Тольде, залишається тільки руку простягнути». Крім суто фінансово-комерційних операцій Шор і Миронович зайнялися безпосередньо і виробництвом. Вони створили чимало закритих акціонерних товариств по видобутку граніту та інших корисних дефіцитних копалин. Коли гроші рікою потекли на їхні рахунки, Миронович-Шор могли собі дозволити ризикнути значними сумами, взявши участь у виборній президентській кампанії. Йшли, як говорив Шор, ва-банк: «Або пан, або пропав. Третього не дано...»

З двобою вийшли панами. І не просто грошовитими. Державними достойниками. Шор, щоправда, не хотів висовуватися — його не цікавили нардепівські безкінечні засідання. Він залишився головою юридичної фірми, яка й здійснювала всі фінансові операції. В тому числі й по акціях Мироновича, і при його активній підтримці.

Тепер Миронович, сидячи з «міс королевою» в нуртуючім джакузі, розслабившись, посміхався. «Міс королева» не давала йому від задоволення задрімати під музикальний плескіт води. Його сите від розкошів тіло наливалося пружністю і насолодою. Він дивився на Валяя. Мовляв, де ти дістав цих «міс краль»? Ніби вгадуючи його думки, Валяй відповів:

— Ми живемо в ринковій системі, Тольде. На ринку можна купити все...

Дівочі пальчики бігали по його ще молодому пружинистому тілу, хотілося заплющити очі і забутися. Судячи з рухів молодих «міс», вони вже пройшли вишкіл «молодого бійця». Як би висловилася Роксана. Він згадав і власне джакузі і той перший випадок, коли він і свою телезірку запустив у воду. Вона пірнула, пригадує, з головою. У світло-кремовій гумовій шапочці. Швидко виринула і мовила:

— О, який малесенький!.. Але нічого — зараз він підросте і підтягнеться як стрункий лейтенантик після випуску в загальновійськовому училищі.

Вітольду не дуже подобалися її розв’язні, якщо не сказати, розбещені репліки, але він чомусь терпів Роксану