Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

і пробачав їй усе. Може, тому, що саме з нею йому було легко, розкуто, весело. Він ніби ловив разом з Роксаною яскраві безтурботні моменти життя, що запам’ятовувалися і западали глибоко в його душу. Не те, що зі строгою Альбіною, яка, знімаючи свої професорські окуляри, мовчки приступала, як вона висловлювалась, до роботи і після цього її, здавалося, у цьому світі ніщо більше не цікавило: ні світ, ні формули, ні гроші. Вона до запаморочення забувалася і жила тільки в своєму світі, завжди втішаючи саме в такі сексуальні миттєвості його прозаїчне життя в академіка Ластовецького і надзвичайно егоїстичну душу Вітольда. Миронович відносив усе на свій рахунок, а не на її, Альбінин, будучи впевненим, що це саме він і тільки він здатен дати їй стільки задоволення і насолод. Альбіна й справді жила у своєму світі і в своєму світі розкошувала так, як багатьом і не снилося. Роксана була іншою, веселою, дотепною і, як вона казала про себе, — допитливою.

Вона тільки деякий час трималась поверх води, кидала своїх кілька звичних фраз типу:

— Цікаво, як там наш маленький? Він там, часом, не потонув? Без свіжого ковтка повітря не задихнувся? Ну що, перевіримо. У випадку чого, надамо йому штучне дихання і дивізія оживе. Виструнчиться і попрямує на парад, і ми таки цей парад приймемо на всі дванадцять. За новою шкільною програмою. Я пішла... На дно, — казала вона і пірнала з головою. Через десяток секунд випливала і запевняла Вітольда, що на дні морському — повний порядок. — Наші кращі бійці в строю і тепер на них можна повністю покластися і навіть сісти...

Вітольд не приховував, принаймні сам від себе, — такі сексуальні ігри Роксани компенсували «плач Ярославни», і він егоїстично роздвоювався. Гадав — кому з них віддати перевагу? До безмежності темпераментній Альбіні чи цій грайливій красуні із телестудії?

Тим часом «газотрейдер» Валяй заявив, що він не заважатиме закоханим і потяг свою «міс» в дамський будуар, обліплений дзеркалами.

Тепер себе і свою партнершу Валяй міг бачити у десятках однаковісіньких пар і отримувати від того подвійну втіху.

— Наче в новому порнофільмі, — посміхався він, подвійно щасливий.

Вітольд не пішов на таку відкритість — боявся відеозапису. Він завжди пам’ятав про своє державне становище. Тому й зачинився зі своєю «міс» в напівтемній, майже без світла, невеличкій спальні. Очевидно, дитячій, яку вибрав сам. Позаду нього догоряли тільки пахучі свічки, що пахли новомодним дезодорантом «Пристрасть» з м’якими відтінками сандалу, мускусу, ладану і амбри. А ще трохи — воском, і трохи — димом. Від свічок.

«Береженого Бог береже», — час від часу про себе повторював Вітольд, і запропонував покірній «міс» виконати його перше бажання... За його «Пам’яткою» це бажання належало до пункту п’ятого...

XIV

Уранці наступного дня секретарка Міла подала йому окремо конверт. Він глянув на неї поглядом, в якому можна було прочитати: «Вибач, «Кіндер-сюрпризе». Все-таки, було б краще, аби я тебе взяв з собою і ми б з тобою провели вечір цікавіше».

— Учора, коли ви були відсутні, — офіційно повідомляла «Кіндер» — приходила пані Альбіна. Залишила цей конверт. Для вас, Вітольде Володимировичу. Просила вручити особисто вам. Не класти на столі, а подати вам у руки. Що я й роблю.

— Дякую, «Кі...», — він своєчасно спохопився. — Пробач, Міло.

— Нічого. Ви хотіли сказати «Кіндер-сюрприз». Я не ображаюсь. У секретаріаті на мене усі так кажуть. Ось тільки чому — не знаю.

— Можеш іти. Ще раз дякую. — Він розірвав конверт і почав читати:

«Здрастуй, колись дорогий і милий мені Вітольде! Я знаю, що найближчим часом ти одружишся з цією телевізійною повією. Оскільки я не маю акцій, то й не маю права на дивіденди і навіть на відсотки від рахунків, які колись були нашими спільними. Ти залишив мене і нашого синочка Альберта жити на ту мізерну професорську зарплатню, на яку жоден професор не здатен у нашій країні прожити. Я позбавлена права підпису навіть на тому рахунку, який ти відкрив на моє ім’я. З рахунку Альберта ми можемо зняти гроші тільки через 10-12 років, коли йому видадуть паспорт. Так ти заповів. А як нам бути, поки він виросте?

Я б не хотіла з тобою судитися, але ти маєш знати — цей лист, як заява — офіційний. Я йду від тебе. Син залишиться з матір’ю. Ти, як юрист, це знаєш. Ніякі твої знайомства, влада, гроші, не відберуть його в мене. Хоча в країні суцільного беззаконня, до якого і ти прикладаєш свою державну руку, все може трапитися. Але не втішай себе надією. Твоя повія мого сина не виховуватиме.

Не приховуватиму від тебе того, що нині я переживаю. Самотність це те саме, що камера-одиночка. Карцер з холодною підлогою і стінами. Я б ще хотіла повірити, що це тільки сон. І повірити заради сина. Але це реальність. Жорстока реальність, як записки у твоїх кишенях від нової пасії. Як відеофільми, що я збережу для твого сина, коли він не зрозуміє мене, чому я тебе залишаю... О, скільки я благала Господа Бога, щоб пережити все це. Пережити таку жорстокість цієї вродливої хижачки, яка ураганом увірвалася в нашу сім’ю і розтрощила все набуте протягом майже десяти років спільного життя.

Важко жити з думкою, що ми втрьох уже ніколи не житимемо разом, що моя остання спроба зазнала повного сімейного краху і що все це вже доконаний факт.

Прощай, самозакоханий любителю красиво-фальшивих речей і цінностей. Ти постійно підкреслював, що ти свято віриш у Бога і все, чого ти досяг у своєму житті, тобі дав Бог. Цілком можливо. Тільки тепер (я в цьому глибоко переконана) все йде від сатани і саме за це тебе люто і немилосердно покарає саме Господь. Ти ще згадаєш, і не раз, і мене, і мої слова, якщо ти встигнеш зрозуміти, що з тобою насправді сталося.

А. Е. Л.»

У Вітольда на обличчі з’явилася гидотна посмішка і він раптом відчув, що в нього під лопаткою щось занило. Він задумався: що робити з цим несподіваним листом від Альбіни, його ще офіційної дружини, матері його шестирічного сина Альберта? Хотілося листа порвати і водночас зберегти. Слід було щось вирішувати. Він покликав Мілу і