Читати книгу - "Поцілунок одного разу, Ольга Манілова"

Кіра дивиться на перевернуті монітори на підлозі і склянки, що тріснули.

— Підніми це, — каже вона безбарвним голосом. — Ти зіпсував це, а тепер підніми. Погляд блискучих від запалу сказу пронизує її невидимим вістрям — і тягне Рома це вістря назад, вириваючи назад його на волю разом з її плоттю і кров'ю.

— Ти зруйнував речі, хоч би підніми щось.

Не відводячи від неї очей, Роман підіймає кушетку і з протяжним скреготом приставляє сидіння назад до стіни. Потім підбирає з підлоги металопластикову коробку і розриває остаточно на дві частини, недбало відкидаючи часточки в сторону.

— Годиться? Не тварина? Чи мені ще склеїти назад?

— Було б непогано, — холодно відповідає дівчина. Пальцями впивається у край сукні.

— Ти постійно влазиш кудись, Кіро. Ти не у своїй ваговій категорії. Ти кинулася за Петром чорт знає куди, до незнайомої шпани з одним ножем, яким тебе могли й підрізати. Потім ти пішла на прямий конфлікт із мерзотником, знаючи, що він пускає в хід кулаки. Він мало не вбив тебе. Тиждень по тому, і ти знову в крові, бо тобі захотілося побути героїнею. Ти влазиш і влазиш, куди не треба, ти не зупиняєшся.

Від злості у Кіри тільки сльози з очей мало не бризкають, але титановим зусиллям вона збирає хоч якусь частину себе в кулак.

Як він може так перекручувати?

Біллю відгукується кожна кровиночка в тілі, і по жилах штовхаються одна об одну крижинки, бо Кіра знає, що Роман каже правду.

Але він малює все в найгіршому світлі.

Кіра знає, що іноді чинила неправильно і безглуздо, і недалекоглядно.

Але вона не могла вчинити інакше!

Хіба Карелін не розуміє?

— Так? — голосом, що ламається, захищається дівчина. — Це я влазю і не зупиняюся, коли з тобою зв'язалася, так? Що, раціональної лекції із цього приводу не буде?

— Я ніколи, — наступає чоловік на дівчину, — не становив для тебе прямої загрози.

— Я не могла вчинити інакше! - злі сльози обпікають шкіру. — Я... не могла покинути Тимура! Вони його били!

Тепер він намагається м'яко притягнути Кіру до себе, пригладжуючи сплутане волосся, але вона брикається і відштовхує руку. Карелін завмирає, але не відходить ні на сантиметр, наче до підлоги цвяхами прибитий.

— І не тобі мене повчати! Читати мені нотації як... Так, я вчинила неідеально. Але я жива й у повному порядку. А ти б'єш Сірого у всіх на очах!

— Добре, що у всі на очах. Хай усі бачать.

Стискаючи дівчину за передпліччя, він зі свистом видихає в розчервоніле обличчя.

— Я так само, як і ти, хочу чинити вільно. Покарання за непокору та факапи моїх підлеглих не твого розуму справа.

— Але ти караєш його через мене,—- практично заїкається Кіра, — це моя справа! Я не розповідаю тобі, як робити в інших випадках.

— Добре, — втискає Карелін її в себе ще сильніше, не дозволяючи повернути ні голову, ні тулуб, — нехай так. Кіра...

Починають цілуватися вони непомітно для самих себе, з паузами і затримками: Роман прискіпливо пригладжує її пасма, а дівчина щоразу вирівнює тканину ворота сорочки, що покосилася.

Тепер вона знає, наскільки здатна його ненавидіти. Якщо він забере в неї те, як добре їм було раніше.

Якщо забере у неї себе.

Змоклі долоні здаються ватяними, і страшно торкнутися чужої шкіри.

Вона не дозволить йому це зробити. Чого б не вартувало, вона вигризе його в нього самого рано чи пізно.

Для себе.

Відтягуючи край сорочки безцільно, до білих кісточок пальців, Кіра думає: «Тільки собі. Усьому решті доведеться відсторонитися».

— Ти збираєшся змусити мене тепер ходити з кимось, га? — усувається Кіра від його губ в одну мить. — Щоб я була під контролем, правда?

— Кіро, — намагаються пестити масивні пальці її обличчя, але дівчина вперто відвертається, — Кіра. Іншого виходу немає і не буде. На той час поки ми не розберемося, як саме це сталося — точно. І річ не в контролі.

— Тобто я зможу сказати у будь-який час твоїм псам піти, адже зможу? - жорстко, але з непролитими сльозами в очах, кидає вона Брусові прямо в обличчя.

Він мовчить. Очі в очі, і ніхто не збирається відводити.

Ах так, адже Карелін так не любить брехати. Це її думки чи?

— Чи ти підозрюєш, що хтось зробив це спеціально, як атаку особисто на тебе?

Питання, що має звучати холоднокровно, вимовляється надламаним голосом, що зривається.

Бо Кіра вже знає відповідь.

— Ні, — тихо відповідає Карелін.

Він бере її долоні у свої, підіймаючи тепер з'єднані руки, але дівчина від безсилля стискає пальці і впивається в його шкіру з внутрішнього боку п'ятірні щосили і з усією спритністю, знаючи, що навіть дискомфорту тому не доставить. Але все одно намагається.

— Хочеш, вдар мене. Скільки забажаєш. Я чинити опір не буду. Я заслужив.

«Опиратися не буде, як Сірий, коли він сам же його бив. І «заслужив», як Сірий».

— Дурень, — виривається нарешті з хватки його долонь. - І що це змінить? Ти все одно зробиш, як хочеш.

Усуваючись, чоловік трохи схиляє голову, завмираючи, а потім проходить кабінетом.

— Не так, як я хочу. А як правильно. Лешей, мій зам, запропонував це ще кілька днів тому. І я відмовив, знаючи, що ти не погодишся. Але він мав рацію, Кіро. І ризикувати не варто лише через твою гордість.

— Гордість? — задихається дівчина від обурення. — А нічого, що ви в сто разів більше привернете до мене уваги? І що потім? Що буде, коли...

— Коли що?

Дивиться Роман на дівчину зверхньо, з блиском протиріч у зелених очах. Вона б все на світі віддала, щоб дізнатися, про що він думає в цей момент.

— Нічого, — на одному видиху звучить відповідь Кіри. Очі вже так і заплющуються від втоми. Рукам знайти місце неможливо. — Відвези мене додому, будь ласка. Або виклич таксі, я залишила сумку... там.

Кіра не збирається ще сьогодні принижуватись і далі сперечатися, і доводити. Жодних обіцянок він їй не давав. І вона йому.