Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

До речі, от і напрацювання керпанських лабораторій знадобляться.

Конструювання периметра, який би відвертав запахи, вимагало точного розрахунку і витонченої реалізації: це було рівно вдвічі складніше за захисні армійські амулети (у людей, знаєте, не такий вже і поганий нюх). Я скнів над схемами потоків три дні, майже без перерв на їжу і сон. Звідкись з’явився Ларкес і став допитуватися, чи мені нічого не треба (він точно щось замислив!). Сказав йому, що мені потрібен доступ на полігон місцевої очистки, і одразу отримав, що вимагав (ну, точно, це змова). Розкривати йому свої секрети мені категорично не хотілося, показувати місцезнаходження сімейного сховку тим більше. Хай думає, що я розробляю нове прокляття і хочу заробити на ньому грошей — на старих таємницях світ клином не зійшовся.

Ларкес вислухав мою версію, але, здається, не повірив ні на йоту. Замість цього, поцікавився, чи викладали нам в університеті багатоконтурні знаки. Ні, навіть не чув про таке, але допомоги просити не збираюся (я взагалі-то алхіміком збирався бути, у мене на дурниці часу елементарно не залишалося). Ларкес знизав плечима і пішов, а мені довелося випробовувати потойбічну копію бібліотеки Акселя в дії. Шерех був сповнений скепсису, тим не менше, згадку про багатоконтурну ворожбу я знайшов, присоромивши обох (і нежитя, і чаклуна). Виявилося, що повторити головоломний рівень банківських проклять на диво просто: треба всього лише використати одночасно дві-три допоміжних пентаграми (для середнього сторожовика — завдання непідйомне, для некроманта — проста вправа на зосередження). Єдине, були невеликі труднощі з необхідністю враховувати взаємний вплив знаків, що робилося дещо інтуїтивно, а без цього прокляття мали властивість згортатися в абсолютно божевільні структури.

Поставлена задача стала цілком розв’язуваною.

Базові печаті майбутнього периметра були готові через тиждень. Скільки вони коштували насправді, Шерех розбере, але я витратив на них половину накрадених в Керпані інґредієнтів (плювати, все-одно у них закінчувався термін придатності). Остаточна ворожба на сміттєзвалищі зайняла півдня, зате результат був таким, що творцям «ла-ла-ла» показати не соромно. Тонесеньке мереживо тримірного периметра оплело будівлю. Присутнє на самій межі сприйняття, воно ніяк не шкодило масивним тілам, але не пропускало аерозолі і повітряні суміші.

Але, природно, містер Блох оцінити цеї краси не міг, а запах з його будиночка нікуди не дівся.

— Готово! Тепер залишилося дезодорувати приміщення.

Я вийняв з футляра скляну трубку, розписану знаками, — аналог ранніх експериментів зі створення поглинача. Через пару хвилин повітря набуло того сухувато-стерильного присмаку, який я пам’ятав з лабораторії. Я заткнув трубку дерев’яним корком і повернув у футляр.

— Дезодоратор можна використовувати багато разів; при потемнінні скла — промити мильною водою, раз на рік показувати магові. На жаль, периметр можна обслуговувати лише на місці.

А скільки попросить чорний маг за візит на смітник, страшно навіть думати.

Містер Блох сторожко потягнув носом повітря, потім підійшов до вікна, і, напружившись, розчахнув стулки. Напевне, їх не відкривали з часу закінчення будівництва.

В обличчя нам дмухнуло холодне повітря без смаку, але порівняно зі смородом звалища це був прорив (я лише зараз помітив, що мій одяг відчутно недобре пахне).

— Це просто чудо! — прошепотів розчулений директор.

— Магія, — уточнив я.

Не будемо згадувати, скільки народу працювало на цей мій маленький тріумф.

Він плеснув руками:

— Що я можу для вас зробити?!

— Я вивчаю можливі умови використання наших амулетів. Мені потрібно обслідувати територію вашого підприємства, взяти проби ґрунту, продукції…

— Беріть усе!

Подумки показавши дулю емпатам і координатору, я взявся за пошуки «ла-ла-ла». Працівники звалища мені охоче допомагали. Ще б ні! Найактивнішим я дарував «прищепку» на ніс, яка хай і не позбавляла від запаху повністю, принаймні, давала можливість вільно дихати. Ні, зрозумійте правильно, ці гаврики звикли до всього на світі, але є речі, від яких просто неможливо отримати задоволення.

Як і слід було чекати, вхід до підземелля знаходився під одним з буртів. А коли мені щось само просто падало в руки? Довелося чекати, коли помиї в тому бурті дійдуть «до кондиції». Я впросив директора не засипати бурт заново, видавши йому феєричну маячню про необхідність замірювання потенціалу фонових коливань в третій місячній фазі. Містер Блох був згоден на все.

Новий рік пройшов скучно і без подарунків, серед снігової віхоли, далеких вогників і спроб містян влаштувати феєрверк. Святкувати що небудь в натовпі під мокрим снігом не хотілося абсолютно. Міс Фіберті займалася чимось своїм, а я тихо помирав від запалення жадності — єдиного, що заважало мені добратися до цілі негайно. Якби не воно, можна би було тупо сходити в академію і запропонувати емпатам розкрити таємницю Чудесників разом. Враховуючи ставлення білих до секти, всі з зойками розбіглися б, давши мені можливість знайомитися з «ла-ла-ла» і розбирати татів скарб без перешкод. Зацікавленість старшого координатора теж не слід недооцінювати. Можна ж домовитися про розділ трофеїв! Відступлю Ларкесу пару якихось штучок, зате зможу добиратися до сховку через кладовище, не жертвуючи чоботами і не травмуючи органи чуття. Від ганебної капітуляції мене врятував посланець: вхід до древнього сховку був вільний.

Знайомство з «ла-ла-ла» входило в активну фазу.

Директор фінкаунського підприємства з утилізації і рекуперації змішаних побутових і комунальних відходів перебував у чудовому настрої. На столі перед ним стояв кошик з домашньою випічкою і філіжанка свіжозвареної кави з дещицею кардамону. Витончені аромати змішувалися в повітрі, роблячи зимовий день трохи світлішим і теплішим. Подумати лише, ще недавно він змушений був жувати свій сніданок, як кобила сіно — розмірено рухаючи щелепами і намагаючись не принюхуватися.

Одним з умов контракту директора була необхідність проводити не менше ніж три чверті робочого часу на ввіреному його опіці підприємстві. Містер Блох розумів сумніви очільників міста: якийсь безвідповідальний типчик міг би нехтувати своїми обов’язками заради особистого комфорту. А так кожен бригадир знав, що раз на тиждень директор неодмінно відвідає його робоче місце під час ранкового чи полуденного обходу, тому всі працювали на совість — міськрада за це дуже добре платила. Ото лише запах…

Але днями сталося чудо: суспільство повернулося лицем до своїх вірних синів. А як ще характеризувати цю на диво корисну армійську розробку? Директор не був егоїстом — ризикуючи попастися на зловживанні, він замовив панові Тангору півсотні амулетів-«прищепок» (поки чорному щось потрібно на звалищі, з ним можна було домовитися за мислимі гроші). Звинувачень у розтраті містер Блох не боявся — спеціально