Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

— Ну, так!

— От бачиш. Це ілюзія, забудь про неї.

— Може, варто…

— Не варто. Хаіно і так нездоровий, а ти будеш лізти до нього з дурницями. Тобі не соромно?

Сем подумав трохи і погодився. От і прекрасненько. Ким би не був зустрінутий сектантом персонаж, увага з боку Посвяченого йому на користь не піде.

Спостерігаючи, як схвильований юнак намагається розплести сплутані нитки на вишивці, Лаванда роздумувала, чи зможе вона переконати його розійтися з Чудесниками (нехарапутний родич Хаіно шпигунці подобався, але сподвигнути його на дії поки ніяк не вдавалося).

— Не пробував почати жити власним умом? — закинула вудочку біла.

Сем деякий час вагався між патологічною скритністю і бажанням виговоритися.

— Ти не розумієш, що кажеш. Він виховує мене з дитинства, з ним неможливо сперечатися, і його нереально ігнорувати. Сховатися від нього теж не можна.

— Чому? — пожвавішала Лаванда. — Друзів у нього помітно поменшало.

— При чому ту друзі? Ти не зможеш зрозуміти. Він… просто знає, що ти хочеш зробити і куди підеш, навіть якщо цього не знає ніхто.

— Гм. — Лаванда подумки наказала собі розібратися з цим до того, як залишати гостинних сектантів. Мантра «ти не зрозумієш, не зрозумієш» її не переконувала. Всезнання могло бути вміло створеною ілюзії, наслідком простої спостережливості або тонкої провокації.

«А може, причина глибше? Для того, хто бачив короля Ґірейна, Хаіно надто добре виглядає, значить, він дуже сильним маг. Можливості старих чарівників — складна тема. Нам на курсах радили взагалі уникати контактів з патріархами — підвищена чутливість, спалахи інтуїції, все таке. Навіть я часом дію, як мені підказує натхнення, що вже казати про нього?»

Такі думки Лаванді не подобалися. Чи не може так вийти, що про її втечу сектант взнає раніше за неї саму?

«Гіпертрофована інтуїція — ще не ясновидіння. Десь я читала, що формули, які дозволяють побачити подію в майбутньому, заперечують самі себе. Значить, він не знає точно, скорше, відчуває своєрідне дежавю, наче нинішні події з ним уже ставалися. Тому він досі і в метаннях: присутність ворога йому очевидна, а от мій образ недоступний. — Виходить, що до цього часу її захищала власна наївність, до того часу, поки вона не наважилася на втечу, майбутнє було надто неоднозначним для провидця (або Лаванді взагалі не дано втекти, але про цей варіант біла думати відмовлялася — оптимізм і ще раз оптимізм!). — Треба прогнати зі свідомості всяку думку про те, щоби спішно залишити групу. Хаіно повинен програти першим! До інфаркту йому, скажімо прямо, не так багато лишилося. А я слідуватиму природньому ходу справ.»

Діяльна натура Лаванди протестувала проти такого рішення, але біла вміла бути твердою. Дні минали за днями, а Посвячений залишався в Фінкауні. Часом він кудись ішов у супроводі двох змінених, але більшу частину часу проводив зі своїм стадом, відновлюючи довіру, яка встигла помітно похитнутися. У нього точно були плани, але реалізовувати їх від вирішував сам (єдиний насправді ефективний захист від доносів). лаванда скрупульозно вела облік періодам його відсутності, оглядала підошви взуття і навіть обнюхувала піджак (їх здавалося, що манжети замащені якимось білим порошком). Треновані відчуття шпигунки ловили слабі ознаки ворожби (а, може, залишки чистячих заклять). Часом Хаіно забирав з собою Адаріка, але розпитувати про що-небудь фанатичного алхіміка шпигунка не наважувалася. Власна інтуїція Лаванди зляканим птахом билася в грудях.

«Виказати їх я завжди встигну. Актуальніше розібратися, як секта збирається повернути ситуацію на свою користь. Якщо відштовхуватися від найгіршого, на думку спадає древній артефакт, про який проговорився Хаіно. Раптом, він і справі існує? Ті штуки, які Посвячений називав Ключами, виглядали дуже правдоподібно. Чудесники і чари! У будь-якого мага з дещицею здорового ґлузду від такої комбінації волосся стає дибки.»

Біла не пам’ятала жодного зачинання сектантів, яке б закінчилося добром, завжди і у всьому знаходився якийсь ґандж. І справа була не в затятій зловмисності, просто, ті, хто ратував за світло і справедливість, відмовлялися враховувати якусь важливу складову частину реальності. Це означало, що шпигунці належало проникнути в суть подій самостійно, не спираючись на висновки Хаіно.

«Допустимо, що Дерик з його аналогіями про ґумочки був більш відкритим, ніж його Вчитель. Наш світ насильно притягнутий до Потойбічного, а канали чорних Джерел — нитки, які ведуть у Тьму. Що в такому випадку може зробити артефакт? Міркуючи логічно, спробувати розсікти всі зв’язки одночасно (не будемо поки розбиратися, як саме). Навряд чи це позбавить світ від нежиті (у них і Джерел-то немає), а от по магах може вдарити цілком реально. Тисячі (та хоч би і сотня) чаклунів, які одним махом втратили Силу! Та вони зваріюють від обурення. Ліквідувати цю штуку — значить усунути критичну загрозу, і хай потім Чудесники зі своїми Ключами поцілуються. Але що, якщо Дерик… гм… скажемо так: був інформований лише частково? І таємничий артефакт — справді ворота у Тьму?»

До яких наслідків може привести загравання з такою штукою, Лаванда передбачити не бралася, але у здатність Хаіно тверезо оцінити наслідки не вірила. Значить, в найскромнішому випадку у полковника Кілозо був шанс викрити для громадськості зразок найдревнішої магії, а якщо пощастить — запобігти глобальній катастрофі.

В глибині душі справжнього агента завжди живе романтик, тому що ніякі гроші і почесті не компенсують роки життя, витраченні на те, щоби прикидатися комусь іншим. Лаванда любила свою роботу, і нові перспективи охопили її цілковито.

«Біла, яка рятує Інгерніку… Чому б і ні? Моє ім’я поставлять в один ряд з іменами Роланда Світлого, Дайлаша Кибуні або Кена Арака. Ну і що, що двоє з трьох чорні? А тепер буде п’ятдесят на п’ятдесят.»

Можливо, відкрита істина виявиться настільки жахливою, що їй доведеться йти на прорив, наплювавши на можливості ясновидця-емпата…

«В такому випадку нагороду я ризикую отримати посмертно. Ні, треба чекати. Він не може контролювати цілий світ. Рано чи пізно реальність сама дасть мені зручний спосіб і привід, потрібно лише його розпізнати і не проґавити. Будемо зберігати спокій.»

В результаті, шпигунка цілими днями вправлялася у вишиванні і намагалася переконати себе, що вимушений відпочинок їй подобається. На очах білої весь час вештався Сем — чи то тягнувся до рідної душі, чи таємно приглядав (не забувати, що він все ще сектант!). Потік вибраних гостей висох, Хаіно ізолювався від оточення, не просто переставши спілкуватися з соратниками, а, взагалі, обірвавши всякі контакти з зовнішнім (що для білого було немислимо). Відчуття кризи піднімало в душí Лаванди паркý хвилю давно забутих почуттів — вона більше не могла сприймати події, як гру, продовження протистояння загрожувало їй нервовим зривом.

Якось ввечері