Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

тільки для декорації. Чи, може, хтось із вас захоче використати той коштовний креслярський папір? Ти часом не захочеш, Йозефе? Чому ти так незручно сидиш? Ти вибрав тисяча дев'ятсот сорок перший рік, а він був неврожайний, хлопче. Сорок п'ятий був би кращий, замовлення так і сипались на мене, але я їх роздав, синку. Через слово «sorry» перехотів будувати. Рут, склади в купу вітальні адреси на креслярському столі, я замовлю друковану відповідь із подякою. А ти допоможеш мені заадресувати конверти. За це я куплю тобі щось гарне в Гелени Горушки. Як та відповідь має звучати: «Щиро дякую за увагу, яку ви мені виявили у зв'язку з моїм вісімдесятиріччям»? Може, я додам до кожної відповіді власноручний малюнок. Як ти вважаєш, Йозефе, варто чи ні? Намалюю пелікана або змію... чи, може, буйвола?.. Глянь тепер ти, Йозефе, хто там прийшов так пізно. Четверо людей із кав'ярні «Кронер»? Принесли подарунок, від якого я, по-твоєму, не повинен відмовлятися? Ну Добре, хай заходять.

Двоє офіціантів і двоє дівчат з кухонного буфету обережно занесли в двері широку чотирикутну дошку, накриту білою, як сніг, полотниною. Старий злякався: невже вони принесли небіжчика? В одному місці щось гостре, як палиця, напинало полотнище. Може, то ніс? І несли його вкрай обережно, немов небіжчик був їм дуже дорогий. У майстерні запала цілковита тиша. Леонорині руки застигли з букетом, Рут завмерла з пачкою вітальних адрес, обрамлених золотом, Маріанна не встигла поставити порожнього кошика.

— Ні, ні,— тихо сказав старий,— не ставте цього додолу. Дайте їм дві підставки від креслярських дощок.

Гуго і Йозеф узяли з кутка дві підставки й примостили їх на паки документів від тисяча дев'ятсот тридцять шостого до тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятого року. Офіціанти й дівчата опустили дошку на підставки, поставали по її чотирьох кутках і взялися за ріжки полотнини. Старший офіціант урочисто скомандував: «Нумо!» — і вони підняли полотнину.

Старий почервонів, підскочив до макета, витвореного з тіста, й підняв кулаки, наче музикант, який збирався на силі, щоб гнівно загупати в барабан. Якусь мить здавалося, що він зараз розтовче ту солодку споруду, та потім кулаки опустилися й безсило повисли вздовж тіла. Старий тихо засміявся, вклонився спершу дівчатам, а тоді офіціантам, випростався, витяг з кишені гаманця й дав кожному по банкноті.

— Прошу,— спокійно сказав він,— передайте пані Кронер мою щиру подяку і скажіть їй, що важливі події, на жаль, змушують мене відмовитися від сніданку в її кав'ярні... важливі події. З завтрашнього дня я вже не приходитиму до вас снідати.— Він почекав, поки дівчата й офіціанти вийшли, а тоді вигукнув: — Ну, починаймо, діти, дайте мені великого ножа й тарілку!

Він найперше зрізав баню з церкви й подав тарілку Робертові.

Оповідання
Людина з ножами
Переклала Євгенія Горева

Юп звільна розгойдував ножа в руці, тримаючи його перед собою за вістря; то був довгий, з тонким лезом ніж для хліба й, видно, дуже гострий. Зненацька Юп рвучко метнув його в повітря; ніж, закрутившись штопором, пошумів угору — блискуче лезо золотою рибкою скинулося в останньому промінні вечірнього сонця — і, вдарившись об стелю, полетів донизу, просто Юпові на голову. Той миттю наклав на голову дерев'яний брусок, ніж, сухо луснувши, загнався в деревину й загойдався туди-сюди. Юп зняв із голови бруска, витяг ножа й спересердя швиргонув у двері; ніж, ліниво поколивавшись там, повільно випав додолу...

— Хай йому чорт,— тихо сказав Юп.— Я розрахував напевне; людям, що віддали гроші за квитки, найдужче до смаку дивитись такі номери, де ти важиш своїм життям чи бодай здоров'ям, як колись у римському цирку. Їм хочеться принаймні знати, що тут може пролитися кров, розумієш?

Він підняв ножа з підлоги й, коротко розмахнувшись, пустив у горішню лутку вікна з такою силою, що забриніли всі шибки — наче ось-ось розірвуть висохлу крихку замазку й брязнуть з рам; той порух, упевнений і владний, нагадав мені похмурі години нашого минулого, коли Юпів складаний ножик гуляв то вгору, то вниз попід склепіннями бліндажів.

— Я ладен упень розбитися,— вів далі Юп,— аби лишень полоскотати нерви шановній публіці. Я б вуха собі пообтинав, та хто приставить мені їх на місце? Іди-но сюди.

Він шарпнув двері, пропустив мене вперед, і ми вийшли на сходову клітку; клапті шпалери позоставалися на стінах лише там, де їх не встигли повіддирати на підпал для грубки. Далі ми поминули занехаяну ванну, й перед нами постала так ніби веранда, де бетонована підлога покололася й поросла мохом.

Юп повів рукою догори.

— Що вище кидаєш ножа, то, звісно, більша втіха глядачам. Та треба, щоб угорі була якась перепона, щоб ніж міг ударитись об неї й перестав вертітись, отоді він без усяких вихилясів полетить простісінько на мою недотепну голову. Ось глянь.

Він показав угору, де вищирилися залізні штаби розбитого балкона.