Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

— Отут я вправлявся. Цілий рік. Стережись!

Юп знову підкинув ножа вгору; ніж полетів навдивовижу рівно й плавно, здавалося, він здіймався сам собою, легко, наче птах,— і враз, ударившись об залізну балку, неймовірно швидко майнув донизу й з розгону загнався в деревину. Навіть поштовх такої сили, видимо, було не просто витримати. Та Юп і оком не змигнув. Ніж устромився в дерево на кілька сантиметрів.

— Та це ж чудово, слухай! — вигукнув я.— Просто здуріти можна! Тут уже кожен мусить визнати; це справжній номер!

Юп незворушно витяг ножа з деревини і, стиснувши в кулаці, різонув повітря.

— Люди й визнають: мені дають дванадцять марок за вечір, щоб я між двома довшими номерами трохи попідкидався ножем. Але мій номер занадто простий. Людина, ніж, деревина, розумієш? От якби до цього та ще напівголу кралю, щоб я міг жбурляти ножем просто їй під носом,— отоді б вони ожили. Але спробуй знайди її, таку кралю.

Юп рушив назад, і ми повернулися до його житла.

Він обережно поклав ножа на стіл, опустив поряд дерев'яного бруска й потер руки. Потім ми примостилися на ящику біля грубки і якийсь час сиділи мовчки. Діставши з кишені шматок хліба, я спитав:

— Попоїси зі мною?

— Залюбки, тільки спершу я заварю каву. А тоді підемо, подивишся мій виступ.

Він підклав у грубку дров і поставив на вогонь каструльку.

— Просто хоч гинь,— знов озвався Юп.— Може, в мене занадто поважний вигляд, я досі ще схожий на фельдфебеля?

— Дурниці, ти ніколи не був справжнім фельдфебелем.

Ти всміхаєшся, коли вони плещуть?

— Звичайно. І вклоняюсь.

— Я б не зміг. Я не здатен усміхатися на кладовищі.

— Отут ти дуже помиляєшся, бо саме на кладовищі треба всміхатися.

— Не розумію.

— Вони ж не мерці. Вони живі. Розумієш?

— Авжеж, розумію, та тільки не вірю.

— Бо ти й досі ще трішки обер-лейтенант. Не так воно швидко минається, звичайно. О господи, я радію, коли можу справити глядачам якусь втіху. Вони просто подубіли, і я їх трохи розбуркую й беру за це платню. Може, хто з них, хоч один хтось, не забуде про мене, поки дійде додому. «А той бісів син з ножем, грець його мамі, нічого не боїться,— може, скаже він собі,— а я, хай йому чорт, всього боюся!» Бо вони справді всього завжди бояться. Вони волочать той страх за собою, мов важезну тінь, і мені радісно, коли вони на часину забудуть боятися і відійдуть душею. Хіба заради цього не варт усміхнутись?

Я мовчки дивився, як закипає вода. Юп заварив каву в рудій бляшанці, й ми навперемінки стали сьорбати напій, заїдаючи моїм хлібом. Надворі помалу сутеніло, і Юпове житло ніби наливалось м'яким сіруватим молоком.

— А що, власне, робиш ти? — запитав мене Юп.

— Нічого... Перебиваюся з дня на день.

— Важкенький хліб.

— Атож... За шматок хліба доводиться часом позносити докупи й побити на дріб'язок сто каменюк. Як коли. Що де трапиться.

— Гм... Хочеш подивитися ще один мій фокус?

Я кивнув головою. Він підвівся, увімкнув світло й, підійшовши до стіни, відсунув набік клапоть тканини, що правив за килимок. На червонястому полі виразно виступили обриси людської постаті, абияк накиданої на стіні вуглиною; зверху на голові намальовано було якусь химерну гулю, що, видно, мала означати капелюх. Приглянувшись пильніше, я побачив Що постать окреслено на дотепно замаскованих дверях.

Я зацікавлено стежив, як Юп нахилився під своє нужденне ліжко, витяг звідтіля гарненьку брунатну валізку й поставив на столі. Перше ніж відімкнути її, він обернувся до мене й поклав переді мною чотири недокурки.

— Скрути-но дві тоненькі,— сказав він.

Я пересів так, щоб добре його бачити й заразом бути ближче до грубки, до її лагідного тепла. Поки я обережно розкручував недокурки на папір від хліба, Юп клацнув замками валізки й витяг якийсь дивний футляр. У таких крамних футлярах з багатьма кишеньками наші матері колись держали срібні ложки та виделки зі свого посагу. Юп швидко розв'язав шнурок, що перехоплював скручений у трубку футляр, і простелив його на столі; я побачив дюжину ножів із дерев'яними колодочками,— за тих часів, коли наші матері кружляли у вальсах, такі ножі звали «мисливським набором».

Я поділив висипаний з недокурків тютюн на дві пайки й скрутив цигарки.

— Ну ось,— мовив я.

— Ну ось,— сказав і Юп.— Дякую.

Потім він показав на футляр.

— Це все, що лишилося мені від батька-матері. Решта згоріла, загинула під руїнами, а те порозтягали. Коли я голий і босий вернувся з полону, то