Читати книгу - "Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту"

не мав нічогісінько,— поки одного дня якась добра старенька жінка знайшла мене після довгих розшуків і віддала оце добро. Мати за кілька днів перед наглою смертю від бомби доручила цю валізку на схов їй, давній своїй приятельці. Отак валізка й збереглася. Дивно, правда? А втім, так воно здебільшого й буває, що люди, охоплені страхом смерті, кидаються рятувати якісь дрібнички, забуваючи про найважливіше. Отож я став власником валізки з усім, що в ній було, а була там оця каструлька, дюжина виделок та ложок, оці дванадцять ножів та ще великий ніж для хліба. Ложки й виделки я попродав, і за ті гроші рік жив. Увесь той рік я вправлявся з ножами, із тринадцятьма ножами... Стережися!

Я простягнув Юпові запалений паперовий скрутень, яким щойно запалив свою цигарку. Приліпивши цигарку на спідній губі, Юп прив'язав футляр з ножами до горішнього гудзика своєї куртки біля плеча й розпустив уздовж руки — так ніби начепив на руку якусь химерну вояцьку оздобу. Раптом він став блискавично хапати ножі з футляра, і перше ніж мій мозок устиг зафіксувати його рухи, всі дванадцять ножів повпивалися в чорну примару на дверях, схожу на ті жахливі хиткі привиди, що під кінець війни лізли у вічі з кожного плаката, з усіх усюд, мов провісники близького краху. Два ножі стриміли в капелюсі, по два — над кожним плечем і ще по три — уздовж опущених рук...

— Чудово! — скрикнув я.— Чудово! Але такий номер неодмінно треба якось відтінити.

— Бракує тут тільки живого, а не мальованого чоловіка, а ще краще жінки. Ет!..

Він повитягав ножі з дверей і дбайливо повкладав їх у футляр.

— Де ти кого знайдеш? Жінки надто боязкі, а чоловіки дуже дорого хочуть. Та й правда, номер небезпечний.

Він знов блискавично закидав ножами чорну постать, тільки тепер з геніальною точністю поділив її на дві рівні частини. Тринадцятий великий ніж смертельною стрілою вп'явся в тому місці, де в мальованого чоловіка мало бути серце.

Юп востаннє затягся з тоненької самокрутки й викинув мізерного недокурка за грубку.

— Ходімо,— сказав він,— здається, вже час.— Він вистромив голову у вікно, пробубонів щось про «триклятий дощ» і обернувся до мене.— Скоро восьма, о пів на дев'яту мій вихід.

Поки Юп укладав ножі до шкіряної валізки, я визирнув у вікно. Дощ жебонів поміж розбитими віллами,— здавалося, наче то стиха квилять самі вілли; з-поза темної стіни хитких тополь чувся скрегіт трамвая, але я ніде не бачив годинника.

— Як ти знаєш, котра година?

— Почуваю. Виробилось, відколи вправляюся з ножами.

Я глянув на нього, нічого не розуміючи. Він спершу допоміг одягнутися в пальто мені, тоді й сам одягнувся в свою куртку. Плече в мене трохи ушкоджене, і я не можу як слід підняти руку, лише настільки, щоб бити каміння. Ми насунули на голови кашкети й ступили в темний коридор. Я зрадів, почувши десь у будинку гомін голосів, сміх і якесь невиразне мурмотіння.

— Бачиш,— почав Юп, коли ми рушили сходами наниз,— я намагаюся збагнути деякі закони космосу. Ось поглянь.

Він поставив валізку на площадку сходів і широко розкинув руки — так на деяких античних малюнках зображений Ікар перед злетом у небо. На незворушному Юповому обличчі з'явився якийсь дивний натхненно-холодний вираз, щось чи одержиме, чи байдуже, щось чаклунське, від чого мене взяв острах.

— І ось,— тихо сказав Юп,— я просто ніби вростаю в атмосферу, відчуваю, як руки мої все довшають, аж поки сягнуть у безмежний простір, де панують інакші закони; я роздираю невидну заслону — й мої руки входять у потік незнаних, чарівної сили струмів, що пульсують там, за нею, у височині; мої руки вбирають їх, просто вбирають... я вириваю в космосу його закони, напівсиломіць-напівхтиво, й забираю їх собі! — Його руки рвучко стислися в кулаки й щільно прилягли до тулуба.— Ходімо,— сказав він. Обличчя його знову стало незворушне.

Я пішов за ним, приголомшений.

Надворі сіявся дрібний, невпинний, холодний дощ. Ми позводили коміри й мерзлякувато повтягали голови в плечі Вечірній туман, уже підсинений темною барвою близької ночі, розливався вулицями Де-не-де по підвалах розбитих вілл з-під чорного громаддя навислих руїн заблимали кволі вогники. Вулиця непримітно зійшла на багнистий шляшок, обабіч якого манячіли в погуслому присмерку понурі дерев'яні хижі, оточені злиденними городчиками; здавалось, то пливли по мілководдю розбійницькі джонки. Далі ми перейшли трамвайну колію й пірнули в тісні штольні провулків передмістя, де серед битої цегли та сміття бовваніло кілька чорних будинків,— і враз вийшли на гомінку вулицю; людський плав поніс нас уперед, аж поки ми звернули в провулок, де ясно світилася в темряві вивіска вар'єте «Сім вітряків» віддзеркалюючись у мокрому асфальті.

Біля під'їзду було порожньо. Вистава давно почалася. З-за витертих червоних портьєр долинав гомін багатьох голосів.

Юп, сміючись, показав на одну фотографію у вітрині, на якій він у костюмі ковбоя стояв між двох солодко усміхнених танцівниць із переснованими блискучою сухозліткою грудьми.

«Людина з ножами» — було написано під фотографією.

— Ходімо,— знову сказав Юп, і не встиг я схаменутись, як він потяг мене в якісь тісні двері, що їх важко було помітити з першого погляду.

Ми пішли нагору вузькими, покрученими, погано освітленими сходами. Дух поту й гриму свідчив, що десь близько сцена.