Читати книгу - "Спомини"

Йосафат-Іван Жан (1885–1972) — греко-католицький священик родом з Канади, громадський діяч, рукоположений у 1910 р. Після зустрічі з митрополитом Шептицьким приїхав до Крехівського монастиря вивчати українську мову, історію та культуру, у 1911 р. перейшов на греко-католицький обряд і душпастирював у Крехові, Самборі, Бучачі. У період ЗУНР — перекладач державного секретаря закордонних справ Степана Витвицького, у червні 1919 р. — особистий секретар президента (з 9 червня — диктатора) ЗУНР Євгена Петрушевича, згодом капелан УГА. Очолював Український Червоний Хрест, допомагав Симону Петлюрі під час дипломатичної місії у Варшаві. Член делегації УHP на Ризькій мирній конференції 1921 р. та при Лізі Націй, член місії УНР у Женеві. Після визвольних змагань повернувся до Канади, вдруге вступив до ЧСВВ у м. Мондер; ігумен у Монреалі (1940–1942), парох у Оттаві (1942–1945). У 1945 р. виїхав до Европи, був делегатом 2-го та 3-го засідань Генеральної асамблеї ООН у Лондоні й Парижі в 1946 р. З 1947 — декан УГКЦ у Великобританії. У 1949 р. повернувся до Канади, душпастирював у Монреалі, Едмонтоні, Мондері, Ґрімзбі. У 1964 р. заснував Фундацію о. Жана для надання стипендій студентам українського походження. Помер 8 червня 1972 р. у Ґрімзбі. Написав спомини: “Моє служіння Україні” та “Уривки з діярія”.

De principio spirationis in SS. Trinitate” — лат.: “Про джерело походження Духа в Пресвятій Троїці”.

Мішель д’Ербіньї, TI (Michel-Joseph Burguignion d’Herbigny, 1880–1957) — французький єзуїт, науковець, римо-католицький єпископ. Родом з міста Лілль, вступив до ордену єзуїтів у 1897 p., вчився в Парижі та Трірі, у 1910 р. був висвячений на священика, в 1911 р. захистив і видав докторат про Володимира Соловйова (Un Newman russe: Vladimir Soloviev (1853–1900). Paris 1911; англійський переклад: Vladimir Soloviev: A Russian Newman, 1853–1900. London 1918; передрук: London 2010), за яку отримав приз Французької академії і яка принесла йому широке визнання. Саме в період навчання Йосифа Сліпого в Римі д’Ербіньї викладав у Римі, а в 1922 р. був призначений ректором Папського східного інституту. У 1920-х роках став довіреною особою та радником папи Пія XI у російських справах, консультором, а згодом президентом Папської комісії у справах Росії “Pro Russia”, створеної 20 червня 1926 р. У тому ж році він таємно був висвячений на єпископа і двічі побував в СРСР з метою відновити католицьку єрархію, зліквідовану більшовиками у 1923 р. Д’Ербіньї неприхильно ставився до діяльности митрополита Андрея Шептицького поза межами Галичини. У 1931 р. він пішов із Східного інституту (офіційно, через стан здоров’я), а в 1933 р. був усунутий від керівництва комісією “Pro Russia” і виїхав до Бельгії. У 1937 р. позбавлений єпископського сану та ізольований у французькому новіціяті єзуїтів до кінця свого життя із забороною будь-якої публічної діяльности. Причини його відставки до кінця не з’ясовані. Дослідники припускають цілий комплекс причин: внутрішні тертя всередині ордену єзуїтів (заздрість з приводу його близьких стосунків з папою Пієм XI з боку генерального настоятеля єзуїтів поляка Володимира Ледоховського), інтриги радянських шпигунів як помста за його діяльність у СРСР, ворожість з боку Муссоліні, афера з жінкою, провал його політики щодо СРСР (усі номіновані та висвячені ним єпископи та адміністратори в СРСР були ув’язнені, заслані в табори або розстріляні). Д’Ербіньї написав автобіографію, яка, однак, не була видана. Частково на ній базується монографія Поля Лезура: Paul Lesourd. Entre Rome et Moscou: Le Jésuite Clandestin, Mgrd’Herbigny. Paris 1976. Також див.: Leon Tretjakewitsch. Bishop Michel d’Herbigny SJ and Russia: A Pre-Ecumenical Approach to Christian Unity. Würzburg 1990.

Див. рецензії: М. De la Teille // Gregorianum 3 (1926) 446; Orientalia Christiana V-4 (21) (1926) 298–300; Schönere Zukunft 51–52 (Wien 1926) 125; A. Landgraf // Augsburger Postzeitung 16.05.1926; Bohoslovni vestnik III (3) (Ljubljana 1926) 261; A. Landgraf // Theologische revue 7 (Münster 1926) 251–256; V. Cremens, SJ // Nouvelle Revue Theologique 1 (Louvain 1927) 72; F. Mitzka // Zeitschrift für katholische Theologie 51 (Innsbruck 1927) 441; S. Sallaville // Echo d’Orient 153 (janvier-mars) (Constantinople 1929) 86–87; D. P. de Vogt // Recherches de Théologie ancienne et médievale 10 (Louvain 1930) 457.

Рецензію Гавриїла Костельника див. у: Нива 21 (1926) 19–28, 58–67.

Тит (Теодосій) Галущинський, ЧСВВ (1880–1952) — священик, бібліст, церковний історик, дійсний член НТШ. Родом із с. Звинячі Бучацького повіту. Філософську та богословську освіту здобув у Львівському університеті, потім навчався у Фрайбурзі та Інсбруку, докторат з богослов’я здобув у Відні. Висвячений у 1904 p., душпастирював у Коломиї та викладав у Станиславівській семінарії, в 1908 р. вступив до ЧСВВ. У 1912–1915 — духівник у Руській колегії в Римі, з 1915 — заступник професора у Львівському університеті, в 1920–1925 — ректор Львівської духовної семінарії, в 1928–1932 — викладач Богословської академії, в 1931–1949 — духівник в Українській Папській семінарії св. Йосафата в Римі, з 1949 — архимандрит ЧСВВ, консультант Конгрегації у справах Східних Церков. Помер у м. Мондер (Канада) 29 червня 1952 р. під час канонічної візитації від розриву серця. Двічі його кандидатуру пропонували на єпископа, але він відмовлявся. Був співзасновником УБНТ та кількох часописів: “Нова Зоря”, “Правда”, “Добрий пастир”, “Бескид”. Плідний науковець, спеціяліст із Святого Письма, знав вісім іноземних мов.

Тобто Львівської, Перемиської та Станиславівської семінарій.

Григорій Лакота (1883–1950) — греко-католицький єпископ-помічник Перемиський. Родом із с. Голодівка біля Комарна Рудківського повіту, закінчив Академічну гімназію у Львові, філософію й богослов’я вивчав у Львові та Відні, де здобув ступінь