Читати книгу - "Ставка: ненависть, Горова Ольга"

 Мабуть, було взагалі нерозважливо сидіти на цій  кухні, потягувати точно ж дорогий коньяк та запивати той смачною кавою. Поруч з цим хлопцем.

 Софія ще була достатньо адекватною, щоб це розуміти. Та й пʼяною себе не відчувала. Скоріше, нарешті зігрілася всередині та трохи розтиснулися ті лещата, які здавили груди після огидної сцени в Алекса. Розум же мислив цілком ясно, здавалося.

 А ще… з Григорієм їй не було… дискомфортно. Ось це неочікувано!

 І страшно не було. Він… Ну, мабуть, після цього вечора то було тупо, але  він таки викликав довіру. А ще не збиткувався з неї, хоча б міг, мав зараз неабиякі підстави. Та Григорій, навпаки, активно підтримував бесіду “ні про що”. Ба більше, навіть змусив Софію кілька разів щиро розсміятися, коли розповідав про смішні випадки в університеті в минулі роки, коли вона ще тут не навчалася. Про конкуренцію та підкилимні ігри у студраді розповідав, де головував останній рік. Там теж турбот з головою вистачало, виявляється. І це могло б бути непоганим сюжетом для статті, до речі.

 Хто б здогадався, що там інтриги на рівні Верховної Ради розгортаються?! Домовленості з голосування на виборах керівництва, конфлікти з ректоратом, кандидатам, пошуки підтримки… Їй дійсно було цікаво!

 Він сьогодні взагалі з іншої сторони Софії відкрився!

 І, якщо направду, зараз Софія взагалі не могла зрозуміти, якого біса постійно з Григорієм гризлася?

 Чому відразу не помітила, що він поводиться значно адекватніше Алекса?.. Просто не намагається причарувати всіх та кожного, тримається осторонь, утримуючи дистанцію приватного простору.

 Щоправда, ще дивніше, чому тоді постійно приятелювали ці двоє? Такі не схожі одне на одного…

 За своє безглузде захоплення тим… мудаком, було пекуче соромно!

 І зараз, пригадавши, втупилася в чашку з кавою, гублячись у відблисках від лампи в темній рідині. Коньяк, від якого таки не відмовилася, хоч може й варто б було, вже допила. Григорій налив трохи, ніби відчував, що вона просто зігрітися хотіла. Але того було достатньо, аби трохи змити з горла присмак огиди та сорому. Якось… видихнути, чи що.

 Звісно, враховуючи, що вона ще й у тому магазині випила.

– Додати? – Григорій простягнув у цей момент руку до пляшки, ніби відчувши її думки.

 Але не примушував. І не засуджував. Просто пропонував варіанти.

 Сам він не пив, бо пообіцяв її відвезти до гуртожитку через годину. Тому й собі зробив каву. Але ж диви, помітив, що в неї настрій змінився.

 Він, взагалі, виявився неочікувано уважним сьогодні. І… Софія теж зненацька дещо дивне в себе помітила. Та й в ньому, здалося.

– Ні, мабуть, мені вже досить, – видихнула вона, чомусь соромлячись саме в цю мить підіймати на нього погляд. Зробила ковток кави.

 Піднялася та відійшла до вікна, тримаючи чашку у долонях. Не  те щоб щось там могла зараз побачити. Хіба краплі дощу на склі та світлі плями ліхтарів на вулиці.

 – А то забуду ще й те, чого не хотіла б втратити з памʼяті, – спробувала пожартувати, зобразивши легку посмішку. Глянула на нього через плече.

– Наприклад? – підіграв Григорій, теж посміхнувшись.

 Та його темні очі уважно вдивлялися в неї, ніби хлопець відстежував кожний її вдих, кожну зміну настрою, намагаючись вгадати думки.

 Він був… дуже уважним сьогодні. Незвично. Надзвичайно.

 Вона це ще в машині дорогою сюди помітила. Як і ще дещо. Те, що ігнорувала всі ці дні.

– Тебе, – розсміялася трохи жартома. – Того, що ти вмієш бути милим та зрозумілим, виявляється, – знову озирнулася, глянувши на Гришу з веселощами.

 Розуміла десь у свідомості, що переходить якусь межу, яка до того існувала між ними. Здається, вони ніколи не розмовляли настільки відкрито та без сарказму одне до одного.

 Григорій здивувався, здалося. Його очі якось незвично виблиснули, та хлопець розплився у щирій усмішці.

– Не хвилюйся, Софіє, – він піднявся та підійшов до цього ж вікна. Обперся о підвіконня, ставши обличчям до неї.

 Вони були близько. Вона відчувала його тепло. І той морозний, сильний аромат, від якого зараз чомусь аж голова закрутилася! Закортіло нахилитися ближче, аби вдихнути більше. Ледь втрималася.

 – Мене забути – неможливо! Для того й тримаю таке бісяче амплуа, – самовпевнено та з веселим викликом він пограв бровами, багатозначно глянувши на неї.

 А Софія… Кліпнула раз, два… А потім відкинула голову та щиро розсміялася вголос. Ледь встигла поставити чашку з кавою на підвіконня, аби не розплескати.

– Так от в чому розгадка! Який же ти самовпевнений, Гришо! – ледь віднайшовши дихання, пирхнула ще раз весело.

 І… якось взагалі не замислившись, легенько штурхонула його долонею в плече. А хлопець, все ще дивлячись на неї, раптом цю руку своєю впіймав. Міцно обхопив пальцями. Притиснув до себе, до свого плеча. Та… не відпустив вже.

  У Софії дихання в грудях завмерло!.. Пробило, немов струмом.