Читати книгу - "Хто вбив Паломіно Молеро?, Маріо Варгас Льоса"

«Ні, трясця твоїй матері, не важко», — подумав Літума. Навіщо так заплутувати життя? Чому Алісія Міндреау не могла покохати хлопця, який чудово грав на гітарі і співав? Чому не могло розквітнути кохання білої та метиса? Чому полковник вбачає в цьому коханні злочинну змову проти себе?

— Я пояснив це і Паломіно Молеро. — Голос полковника знову зневиразнів, далекий від них і від того, про що розповідав. — Як і оце вам. Тільки ще докладніше, ще доступніше. Без погроз і без наказів. Не як полковник солдатові, а як чоловік чоловіку. Я дав йому нагоду повестися добропорядно, стати тим, ким він не був.

Він умовк і приклав до губів долоню, наче хлопавку. Літума, приплющивши очі, побачив їх: суворого підтягнутого офіцера з ретельно підстриженими вусиками й холодним поглядом і солдата в новенькій, з блискучими гудзиками уніформі, коротко обстриженого. Один — невисокий, впевнений та владний — походжав по своєму кабінету з пропелерами й моторами. А другий — виструнчений, блідий, що боявся й ворухнутись, зморгнути, розтулити рота, навіть дихати…

— Ця дівчинка не така, якою здається. Вона хоч і розмовляє, сміється, чинить те, що й інші дівчата, та все одно не така. Вона ніжна, вона — кришталь, квітка, беззахисна голубка, — долинали до Літуми слова полковника. — Я сказав би простіше: пілотові зась до полковницької дочки, хлопець з кварталу Кастілія навіть мріяти не сміє про Алісію Міндреау. Знайте це, як і те, що ви не смієте наближатись, дивитись, ні навіть мріяти про неї, бо таке зухвальство коштуватиме життя. Але я не погрожую, я просто кажу, як мужчина мужчині. Сподіваюсь, і гітарист з Кастілії здатен на розважливість, має хоч якусь порядність. Він запевнив мене, що все зрозумів, що не підозрював, ніби Алісія така, й пообіцяв, що ніколи й не гляне в її бік, не те що заговорить. І тієї ж таки ночі брехливий метис викрав і згвалтував її. Сподівався загнати мене в безвихідь, нещасний. Мовляв, усе, я згвалтував її, тепер ви нікуди не дінетесь. Ні, хлопче, вона моя дочка. Вона може скільки завгодно шантажувати, ганьбити мене і я мушу терпляче нести свій тяжкий хрест, який поклав на мене всевишній. Вона може, бо я її… Але не ти, нещасний.

Він умовк, скрушно зітхнув, і тоді неподалік занявчав кіт, залопотіли численні лапи. І знову запала тиша, порушувана мірним гулом прибою. Мол уже не розхитувався. І знову Літума почув, як лейтенант запитує те, що в нього самого мало не зірвалося з язика:

— А як же Рікардо Дюфо? Чому він годився в наречені Алісії Міндреау?

— Бо Рікардо Дюфо не голодранець з Кастілії, а офіцер. З порядної сім'ї. Та, на лихо, він слабкої вдачі й дурний! — випалив полковник, наче йому набридло, що всім засліпило і вони не бачать сонячного світла. — 3 бідолахою Рікардо Дюфо я міг і дбати, і піклуватись про неї, як і доти. Як присягав її матері, коли та помирала. Господь бог і Мерседес знають, що я виконав обітницю, хоч це мені дорого обійшлося.

У нього захрип голос, і він кілька разів прокашлявся, приховуючи цю мимовільну слабість. Несамовито нявчали коти. Що вони там, гризуться чи злягаються? Все переплуталося в цьому світі, пропади він пропадом!

— Але я прийшов не за тим, тож не розводитимусь більше про це, — відрубав полковник. І додав лагідніше — Та й не хочу, щоб ви гаяли час, лейтенанте.

«Я для нього не існую», — подумав Літума. Тим краще: почуваєшся впевненіше, коли знаєш, що про тебе забули, тебе не помічають. Запала довга мовчанка, полковник, здавалося, відчайдушно переборює ту німоту, але слова не слухаються його.

— Я не гаю часу, — заперечив лейтенант Сільва.

— Дякую, що не згадали про це в своєму рапорті, — насилу спромігся полковник.

— Ви маєте на увазі свою доньку? — промимрив лейтенант. — Про її натяк, буцімто ви її згвалтували?

— Дякую, що не згадали цього в рапорті, — повторив батько Алісії Міндреау. Голос його лунав впевненіше. Він провів долонею по губах і продовжив: — Не від себе, а від моєї доньки. Це… стало б поживою для газетярів. Я вже бачу заголовки, весь бруд і сморід, що обрушується на нас. — Він закашлявся, зусиллям опанував себе і прошепотів: — Неповнолітня завжди повинна бути поза скандалом. За будь-яку ціну.

— Хочу застерегти вас, пане полковнику, — озвався лейтенант. — Я не згадав про це, бо все було надто непевне, та й не стосувалося безпосередньо вбивства. Але не тіштеся ілюзіями. Якщо справа набуде розголосу, атож, якщо набуде, все залежатиме від вашої доньки. Їй набридатимуть, надокучатимуть вдень і вночі, щоб витягти зізнання. І що брудніші й скандальніші вони будуть, тим більший зиск з них матимуть. Ви й самі добре знаєте. Якщо все так, як ви кажете, якщо в неї галюцинації,— ви це називаєте, здається, «ділужн», — краще б покласти її до лікарні або відправити за кордон. Вибачте, що я втручаюсь не в свою справу.

Він умовк, бо тінь полковника нетерпляче ворухнулась.

— Я не був певен, що зустріну вас, і залишив записку у відділку, під дверима, — поставив полковник останню крапку в розмові.

— Гаразд, пане полковнику, — мовив лейтенант Сільва.

— Добраніч! — рішуче попрощався полковник.

Але він не пішов. Літума бачив, як полковник повернувся, дійшов до самої води й застиг, задивившись на безмежну морську просторінь, посріблену місячним сяйвом. Золотавий промінь маяка згасав і знову спалахував, освітлюючи на мить приземкувату владну постать в уніформі; полковник, певно, чекав, коли вони підуть геть. Літума поглянув на лейтенанта, той на нього. Нарешті подав знак, і вони мовчки рушили. Літума відчував, як черевики занурюються в пісок, поглинаючи звуки їхніх кроків. Пройшли повз непорушну постать полковника — вітерець куйовдив його рідке волосся — і попростували поміж човнів, витягнутих на берег, до будиночків Талари, що темніли вдалині. На околиці містечка Літума озирнувся. Полковник так і стояв біля самісінької води: тінь його була трохи світліша за інші тіні. А далі, розпорошені на видноколі, мигтіли жовті цятки. Який із тих рибальських ліхтарів належав чоловікові доньї Адріани? Хоч ніч ніби й тепла, дон Матіас казав, що у відкритому морі досить прохолодно, і не через свою забаганку чи кепську звичку рибалки беруть з собою пляшчину, а щоб трохи зігрітися в нічному відкритому морі.

В Таларі панували безлюддя і тиша. В дерев'яних будиночках, які вони проминали, не світилося. Літумі кортіло обговорити багато чого, але не наважувався порушити мовчання, доланий збентеженням і сумом. Казав правду чи