Читати книгу - "Минувші Дні, Вітольд Розенвальд"

– Не знаю, не знаю, можливо, – промовив я протираючи очі рукою. 

Я йшов з Аліною. Вона вела мене не зрозумілими мені шляхами, в місця, де я ще не був. Виднілася пряма дорога, з витоптаної землі, яка вела кудись прямо. По правій стороні були статуї піонерів та піонерок, які загинули захищаючи свою Батьківщину в Другій Світовій Війні, в боротьбі з нацизмом. Одні з героїв свого часу. 

От ми й прийшли до маленького сірого магазинчику в якій працювала повна тітка років під сорок. Аліна просунула мені в руку гроші і кивнула на вхід. Зайшовши до середини я побачив, що полиці були забиті різними продуктами. І м’ясними виробами, і тортами, і різними солодощами. Я підійшов до цієї тітки, яка розкладала шоколад на одній з полиць і сказав: 

– Доброго дня, – сказав я, – дві пляшки горілки «Столичная» і пляшку червоного вина. 

Вона уважна обдивилася мене з ніг до голови. 

– А ще чого? – відповіла вона так голосно, що аж пискнула. – Скільки тобі років, дитино? Тебе в таборі вчать горілку пити чи людям допомагати?  

Трясця! Я не передягнувся у свій звичайний одяг. Тепер я зрозумів, що шансів купити їх зводиться до нулю. 

– Мені дев’ятнадцять. І це не мені, – сказав я ледь посміхнувшись до неї, – це вожатим. Вони мене якраз по горілочку й послали. 

– Я тобі нічого не продам, навіть не думай. Іди краще спортом займись! 

Я повернув голову до вхідних дверей і побачив Аліну, яка заливалася сміхом дивлячись на мене. Я нервово посміхнувся до неї і показав рукою, що все добре. 

– У вас і так покупців мало, я в цьому впевнений відсотків на сто! 

– Ось тобі, а не горілка, – вона показала мені дулю, – йди звідси!  

Аліна реготала ще сильніше.  

– Тільки не кажіть мені, що я оце перший, хто до вас приходить з табору, бо я знаю, що ви продаєте тим, хто не розповість, – відказав я. – Я один з таких. До того ж, вам також потрібно щось продавати, а найближче місце до сюди це табір. Просто продайте їх мені, лише один раз, прошу, і більше ви мене тут взагалі не побачите. 

Вона задумалася, це було видно по її обличчю. Видно зрозуміла, що я налаштований серйозно. 

– Не дай Бог про це дізнаються, – відповіла продавщиця і пішла в комору за пляшкою. 

Це було не так вже й важко, хоча все таки в один момент був впевнений, що моя місія буде провалена. Я просунув її гроші, а вона мені – чорний пакет. Вийшов до Аліни, вона наче вже трішки заспокоїлася. 

– Що ж, молодець, що купив! – вона хихикнула. 

– А чого це ти сміялася з мене? Я робив щось смішне? 

– Та ні, просто вона продає всім відразу, навіть не питає хто ти й звідки, а тобі не хотіла. А коли вона тобі дулю показала, я думала мені взагалі забракне повітря! 

– Тепер, куди ми йдемо? – запитав я глянувши їй у вічі. 

– Пити будемо у лісі на лавочках, якраз не надто далеко від дискотеки, але спочатку я піду переодягнусь. Якщо хочеш, можеш піти зі мною, і почекати мене на вулиці, або піти шукати інших. Так що… Що вибереш? 

– Я тебе почекаю біля дверей, – відповів я. 

Ми швидко перебігли дорогу та попрямували до Аліниної хатинки. Чекав я її не довго, не більше 20 хвилин. Вона вийшла на вулицю закриваючи за собою двері. Коли я її побачив, в мене відвисла щелепа. Вона була вдягнута в блакитне платтячко в білий горошок і чорні туфельки. Своє ніжне волосся, вона заплела в густу косу, а на губах в неї красувалася помада кольору спілої вишні. 

– Ну що, йдемо? – вона легенько клацнула пальцями по своїй лебединій шиї. – Зачекай, з тобою все гаразд? 

– Я… Ну… Я це… Так, в нормі. Пішли до інших! 

На цей раз я взяв її за руку і ми пішли разом по доріжці під світлом вуличних ліхтарів. 

Вона покрасніла і зжала мою руку ще сильніше. 

Ми минули велику площу набиту юними піонерами та піонерками. Всі танцювали та співали. Все, як я собі і уявляв. Люди вивільняли свої емоції на зовні, тим самим даючи волю своєму тілу. Бачив, як де інде закохані парочки цілуються за деревами, напевно думаючи, що їх там ніхто не бачить. Ми йшли далі. Прийшовши до всіх, ми зайняли вільну лавку. Як виявилося там також було повно людей, які вже пили, коли ми тільки починали. Окрім закуски, дівчата ще принесли пластикові стаканчики, а Вадим приніс смачний прохолодний лимонад. Музика лунала добре, дівчата напідпитку стояли одна біля одної обіймаючись співали. Знову взяли по стаканчику, і тут Лєра запропонувала тост: 

– Мої любі товариші, давайте вип’ємо за дружбу! – всі разом з нею підняли стаканчики догори та стукнулися ними. 

Я сидів на лавці вже гарно так випивший слухаючи від Вадима про Олю з іншої ланки. Все таки добре, що було чим закушувати. Бо якби не відбивні, я мабуть ледь ходив би. Саме головне, що я себе повністю контролюю, як мінімум, мені так здається.  

– От слухай, дай мені пораду, я хочу Ольку сьогодні на повільний танець запропонувати, як це краще зробити? Мені страшно до неї підходити… 

– Слухай сюди, – я поклав йому руку на плече, – перше, що ти повинен зробити, так це підійти до неї з усмішкою, дівчата полюбляють серйозних типів, але не на п’яну. Друге, це сказати, яка вона гарна сьогодні, і чи не хотіла б вона не далеко відійти поговорити. Третє, – я зробив паузу, бо забувся що хотів сказати, – говори з нею просто, на різні теми. Четверте, це більше слухай і менше говори, це дуже важно.