Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

якимсь чудом, переодягтися євнухом, утік. Чорнобривим дівчатам та молодицям мало було діла до рідні його. Вони говорили тільки, що коли б одягти його в новий жупан, підперезати червоним поясом, надіти на голову шапку з чорного смушку з гарним синім верхом, почепити збоку турецьку шаблю, дати в одну руку малахай, а в другу люльку в лепській оправі, то заткнув би він за пояс усіх парубків тодішніх. Та от лихо, що бідний Петрусь тільки й мав, що сіру свитку, у якій було більше дірок, ніж у якого жида в кишені злотих. Та й це б ще невелике лихо; а от лихо: у старого Коржа була дочка красуня, та така, що, я гадаю, навряд чи доводилося вам бачити. Тітка покійного діда розповідала,— а жінці, самі знаєте, легше поцілуватися з чортом, не в гнів кажучи, ніж назвати когось красунею, — що повненькі щоки в козачки були свіжі й яскраві, як мак найніжнішої рожевої барви, коли, ймившися Божою росою, палає він, розправляє листочки і чепуриться перед сонечком вранці; що брови, мов чорні шнурочки, що їх купують тепер для хрестиків та дукатів дівчата наші у москалів, які ходять по селах з коробками, рівно посхилявшися, немов дивилися у ясні очі; що ротик, на який дивлячись облизувалася тодішня молодь, мовби на те й створений був, щоб виводити солов’їні пісні; що волосся її, чорне, як крило ворона, і м’яке, як молодий льон (тоді ще дівчата наші не заплітали його в дрібушки, перевиваючи красивими, яскравими синдячками[57]), падало дрібними кучерями на шитий золотом кунтуш[58]. Ех, не доведи Господи проголошувати мені більше на криласі алілуя, якби, тут-таки, не поцілував її, незважаючи на те, що сивина пробирається по всьому старому лісі, котрий вкриває мою маківку, і під боком моя стара, як більмо в оці. Ну, та коли де парубок і дівка живуть близько одне від одного… самі знаєте, що буває. Було, ні світ ні зоря, підкови червоних чобіток і помітні на тому місці, де розмовляла Пидорка зі своїм Петрусем. Але Коржеві й на думку не спало б щось недобре, коли б — ну, це вже й видно, що не хто інший, як лукавий підбив, — не надумав Петрусь, не роздивившися гарненько в сінях, вліпити поцілунок, як кажуть, від щирого серця, у рожеві губки козачки, і той-таки самий лукавий, щоб йому, собачому синові, приснився хрест святий, напоумив здуру старого хріна відчинити двері з хати. Остовпів Корж, роззявивши рота і ухопившися рукою за двері. Клятий поцілунок ніби приголомшив його зовсім. Йому здався він гучніший, ніж удар макогона об стіну, яким звичайно у наш час селянин проганяє кутю, за браком фузеї та пороху[59].

Отямившися, зняв він зі стіни дідівський нагай і вже хотів був покропити ним спину бідного Петра, як де не взявся шестилітній Пидорчин брат Івась, прибіг і злякано схопив рученятами його за ноги, закричавши: «Тату, тату! не бий Петруся!» Що маєш робити? у батька серце не кам’яне: повісивши нагай на стіну, вивів він його потихеньку з хати: «Якщо ти мені коли-небудь опинишся у хаті або хоч тільки під вікнами, то, слухай, Петре, їй-богу, пропадуть чорні вуса, та й оселедець твій, от уже його два рази можна обмотати навколо вуха, не буду я Терентієм Коржем, якщо не попрощається з твоєю маківкою!» Сказавши це, дав він йому легенько рукою стусана в потилицю, так, що Петрусеві потемніло в очах, і він полетів сторч головою. От тобі й доцілувалися! Зажурилися наші голуб’ята; а тут і чутка по селу, що до Коржа унадився ходити якийсь лях, обшитий золотом, з вусами, з шаблею, зі шпорами, з кишенями, що бряжчали, як дзвінок від торбинки, з якою паламар наш, Тарас, ходить щодня по церкві. Ну, відома річ, чого ходять до батька, коли у нього є чорнобрива дочка. От одного разу Пидорка схопила, заливаючися слізьми, на руки Івася свого: «Івасю мій милий, Івасю мій любий! біжи до Петруся, моє золоте дитя, як стріла з лука; розкажи йому все: любила б його карі очі, цілувала б його біле личко, та не велить доля моя. Не один рушник облила гіркими сльозами. Тоскно мені. Тяжко на серці. І рідний батько — ворог мені: силує йти за нелюбого ляха. Скажи йому, що й весілля готують, тільки не буде музик на нашому весіллі; будуть дяки співати, замість кобз та сопілок. Не піду я танцювати з нареченим своїм; понесуть мене. Темна, темна моя буде хата! з кленового дерева, і, замість димаря, хрест стоятиме на дашку!»

Мов скам’янівши, не зрушивши з місця, слухав Петро, коли невинне дитя лепетало йому Пидорчині слова. «А я думав, нещасний, іти в Крим та Туреччину, навоювати золота і з добром приїхати до тебе, моя красуне. Та не бути тому. Лихе око подивилося на нас. Буде ж, моя люба рибонько! буде і в мене весілля: тільки й дяків не буде на тому весіллі; ворон чорний закряче, замість попа, надо мною; чисте поле буде моя хата; сиза хмара — моя стріха; орел виклює мої карі очі; перемиють дощі козацькі кісточки, і вихор висушить їх. Та що я? на кого? кому скаржитися? Так уж, мабуть, Бог велів, — пропадати, то пропадати!» Та й побрів прямісінько в шинок.

Тітка покійного діда трохи здивувалася, побачивши Петруся в шинку, та ще в таку пору, коли добрі люди йдуть до утрені, і витріщила на нього очі, мов спросоння, коли сказав він дати кухоль сивухи, мало не з піввідра. Тільки даремно думав бідний залити своє горе. Горілка щипала його за язик, як кропива, і здавалася йому гіркішою, ніж полин. Кинув від себе кухоль на землю. «Годі журитися тобі, козаче!» — гримнуло щось басом над ним. Оглянувся: Басаврюк! у! яка пика! Волосся — щетина, очі — як у вола! «Знаю, чого треба тобі: от чого!» Тут брязнув він з бісівською посмішкою шкіряним гаманом, який висів у нього біля пояса. Здригнувся Петро. «Ге-ге-ге! та як горить! — заревів він, пересипаючи на руку червінці. — Ге-ге-ге! та як дзвенить! Адже ж і діла тільки одного вимагатиму за цілу гору таких цяцьок». — «Дияволе! — закричав Петро. — Давай його, на все готовий!» Вдарили по руках. «Дивися, Петре, ти наспів якраз вчасно: завтра Івана Купала. Одну тільки цю ніч