Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Кожен член організації дає їй щось, що робить її сильнішою, сказав містер Джордж, ігноруючи моє запитання. — А здібності містера Джордано вельми різноманітні.

— Ще б пак, — сказала я. — Кому ще з чоловіків до снаги самотужки приклеїти стразики собі на нігті?

Я почула, як містер Джордж закашлявся, ніби чимось удавився. Якусь хвилю ми мовчки йшли поруч.

Кроків Ґідеона не було чутно, я припустила, що він пішов уперед (через пов’язку на очах я рухалася не швидше за равлика). Нарешті я зібралася з духом і запитала:

А що саме я повинна робити під час суаре і балу, містере Джордж?

— О, ніхто досі тобі не розповів? Ґідеон був учора ввечері — або, радше, це була вже ніч — у графа, щоб розповісти про останні… е-е-е… ваші пригоди. Він повернувся назад із листом, у якому граф висловив недвозначне бажання, щоб ти й Ґідеон супроводжували його на суаре в леді Бромптон, а також за кілька днів — на балу. Крім того, на порядку денному ще один візит у Темпл у другій половині дня. Метою всього цього є дати графу можливість познайомитися з тобою ближче.

Я згадала про свою першу зустріч з графом і здригнулася.

— Я розумію, що він хоче краще зі мною спізнатися. Але чому він хоче, щоб я перебувала серед чужих людей? Це що — якесь випробування?

— Це зайвий раз доводить, як безглуздо щось від тебе приховувати. Щиро кажучи, я дуже зрадів цьому листу. Він

демонструє, що граф довіряє тобі значно більше, ніж дехто з Вартових, які вважають тебе статисткою в цій грі.

— І зрадницею, — додала я, думаючи про доктора Вайта.

— Або зрадницею, — мимоволі вкинув містер Джордж. — Думки розділилися. Ну, ми вже прийшли, дівчинко моя. Можеш скинути пов’язку.

Ґідеон уже чекав на нас. Я востаннє спробувала його здихатися, заявивши, що мені треба вивчити напам’ять сонет Шекспіра, а це я могла робити тільки вголос, але він лише знизав плечима і сказав, що в нього з собою айпод і він мене не почує.

Містер Джордж видобув хронограф із сейфа і суворо застеріг, щоб ми нічогісінько не залишили в минулому.

— Ні папірчика, чуєш, Ґвен? Забереш назад усе, що в тебе є в сумці. І саму сумку, звичайно, теж. Зрозуміло?

Я кивнула, забрала сумку в Ґідеона і притиснула до себе. Потім простягла палець містеру Джорджу. Цього разу мізинець — вказівець був геть поштриканий.

— А якщо хтось зайде в підвал, коли ми там будемо?

— Цього не трапиться, — заспокоїв мене Ґідеон. — Там якраз буде глупа ніч.

— То й що? Хто-небудь може влаштувати інспіративну зустріч у підвалі.

— Конспіративну, — виправив Ґідеон. — Ну і що?

— Як це «ну і що»?

— Не бери в голову, — сказав містер Джордж і застромив мій палець крізь відкритий отвір у глиб хронографа.

Я закусила губу, відчувши в животі вже знайоме відчуття «американських гірок», і тоді в палець уп’ялася голка. Кімнату залило рубінове світло, а я пірнула у цілковиту темряву.

— Агов? — запитала я тихо, але ніхто не відповів.

За секунду поруч зі мною опинився Ґідеон і відразу ж увімкнув ліхтарик.

— Бачиш, не так уже тут і незатишно, — сказав він, ідучи до дверей і клацаючи вимикачем.

На стелі досі висіла гола лампочка, натомість інша частина кімнати з моменту мого останнього візиту явно змінилася на краще. Я відразу глянула на стіну, де Лукас збирався зробити криївку. Там і далі стояли стільці, але набагато акуратніше, ніж минулого разу. Сміття не було, порівняно з минулим разом підвал мав чистіший вигляд і насамперед порожніший. Окрім стільців біля стіни, тут стояли лише стіл і канапа з потертою замшевою оббивкою зеленого кольору.

— Так, справді, набагато затишніше, ніж минулого разу. Я весь час боялася, що з кутка вискочить щур і вкусить мене.

Ґідеон натиснув на ручку дверей і посмикав за неї. Вочевидь, замкнено.

— Одного разу двері були відчинені, — сказав він з усмішкою. — Вечір тоді вийшов на славу. Звідси тягнеться потайний хід до Палацу правосуддя. Він іде ще далі — глибоко в катакомби з мощами… А неподалік звідси (саме цього року — 1953-го) розташований винний льох.

— Був би в нас ключ, — я знову скосила очі до стіни. Десь там за якоюсь цеглиною лежав ключ. Я зітхнула. Страшенно шкода, що зараз він мені ні до чого. А проте приємно було знати щось, про що Ґідеон цього разу не мав поняття. — Ти пив вино?

— Що ти маєш на увазі? — Ґідеон узяв один зі стільців і поставив біля столу. — Прошу, для тебе. Роби домашні завдання собі на втіху.

— Дякую, — я сіла, вийняла все необхідне із сумки і вдала, що з головою поринула в читання книги.

Тим часом Ґідеон вивернувся на канапі, дістав із кишені айпод і встромив у вуха навушники. За дві хвилини я наважилася глянути в його бік і побачила, що він заплющив очі. Він що, заснув? Взагалі-то, не дивно, якщо згадати, що цілу ніч його десь носило.

На якийсь час я занурилася в споглядання рівного довгого носа, блідої шкіри, м’яких губ і густих вигнутих вій. У такому розслабленому стані він виглядав набагато молодше, і раптом я зуміла добре уявити собі, яким він був у дитинстві. У кожному разі — вельми гарненьким. Груди його рівно здіймались, і я на мить вирішила, що могла б ризикнути — ні, це було занадто небезпечно. Не можна взагалі дивитися в бік стіни, якщо я хочу зберегти мою і Лукасову таємницю.

Оскільки робити мені більше було нічого, а спостерігати за сонним Одеоном чотири години було нерозумно (хоча в цьому було щось привабливе), я заходилася робити домашнє завдання: спочатку корисні копалини Кавказу, потім неправильні французькі дієслова. У творі про творчість і життя Шекспі- ра бракувало тільки висновку, тож я сміливо закінчила його фразою: «Останні п’ять років свого життя Шекспір провів у Стратфорді-на-Ейвоні, де й помер 1616 року». Все, готово. Мені залишилося тільки вивчити напам’ять сонет. А