Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

Мене дратував його погляд. Дратували ті спроби щось сказати, коли він підходив ближче. Лука був надто наполегливим, а я… я просто хотіла втекти. Та куди? Ми були у закритому просторі бункера, і тікати не було куди.

Я бачила, як він дивиться на мене, коли я ховаюся за Машу, як він шукає мене очима в кімнаті. Та я все одно уникала його, опускала погляд, поверталась спиною, і коли бачила, що він іде до мене, поспішала знайти привід, щоб зникнути.

— Єво, ти чого? — Маша стояла поруч, тримаючи чашку чаю, і з цікавістю дивилась на мене.
— Чого-чого? — спробувала віджартуватись я, гадаючи, чи не сказати їй правду.
— Ну, ти як з хмар на землю впала. Лука бігає за тобою, а ти навіть погляд його боїшся перехопити. Щось сталося?

Я мовчки ковтнула чай. Здавалося, він став гарячішим за звичайне. Маша нахилила голову, уважно дивлячись на мене.

— Ну? — Вона вміла чекати. І я здалася.
— Учора… — я вдихнула глибше, відчуваючи, як гарячий клубок підступає до горла. — Учора він мене поцілував.
Маша зробила вигляд, що їй дуже цікаво розглядати чашку чаю.
— Ну і? Ти ж не виглядала незадоволеною.
— Машо! — Я ледве не випустила чашку.
— Та ладно, — махнула вона рукою. — Ну, цілував і що? Тобі ж подобається Лука?
— Ну… не знаю, — пробурмотіла я. — Може й подобається. Але тепер… я не знаю, як поводитись.

Маша глянула на мене так, ніби я щойно сказала, що планую стати космонавтом.
— Єво, він тебе не з’їсть. Лука нормальний. Ну, трохи дивний, але хто зараз не дивний? Просто скажи йому щось.

Я тільки хитнула головою. Думка поговорити з ним мене лякала. Що я скажу? Що мені стало ніяково через той поцілунок? Що я не знаю, як на це реагувати?

Розмова з Машею закінчилася швидше, ніж я встигла щось придумати, адже Лука в той самий момент увійшов до кімнати.

— Єво, можемо поговорити? — Його голос був спокійним, але в очах читався виклик.
— Я… зайнята, — швидко кинула я і майже вибігла з кімнати.

***

Наступного разу він спіймав мене у коридорі, коли я поверталась із душу. Лука виглядав рішуче, але в його очах було щось більше — ніби хвилювання.

— Єво, скільки можна тікати? — Він став прямо переді мною, блокуючи дорогу. — Ми маємо поговорити.
— Лука, будь ласка, дай мені спокій, — я дивилась убік, уникаючи його погляду.
— Спокій? — Він тихо засміявся. — Ти вже цілий день мене уникаєш. Що сталося?
Я мовчала, стискаючи рушник у руках.

— Єво, — він нахилився ближче, і мені стало некомфортно. — Якщо це через учора…
— Це через учора! — вирвалось у мене раніше, ніж я встигла себе зупинити. Я відвернулась, але він легко торкнувся мого плеча.

— Тобі не сподобалось? — Його голос звучав глибоко і майже лагідно.

Я повернулася до нього і нарешті поглянула прямо в очі.
— Ти мені подобаєшся, Лука.

Лука застиг, дивлячись на мене, і враз його обличчя змінилося. Очі загорілися так, ніби я щойно повідомила, що подарую йому весь світ.

— Ти… ти це серйозно? Тобі подобаюся я? — Його голос був повен дитячого захоплення.

Я кивнула, злегка соромлячись. І тут почалось. Лука підстрибнув, як навіжений, підняв руки вгору і почав бігати по коридору, вигукуючи щось на кшталт:
— Єво, ти найкраща! Це найкращий день у моєму житті! Я подобаюся тобі!

Я стояла біля стіни, тихенько посміхаючись, спостерігаючи за його шаленою радістю. Здавалося, він зараз може пробігти марафон, настільки в ньому кипіла енергія.

Раптом він зупинився, підскочив до мене, схопив за щоки обома руками і, нахилившись, подивився в очі. У його погляді була радість, тепла і дитяча.
— Як можна бути такою милою? — промовив він, сміючись.

Я знизала плечима, опустила погляд і простягнула руку вперед, не до кінця розуміючи, що мене штовхає на цей крок.
— Якщо візьмеш зараз, не відпускай ніколи, — сказала я тихо. — Я більше не відв’яжусь від тебе.

Лука, навіть не роздумуючи, схопив мою руку. На його обличчі з’явилась широка посмішка, ніби він тільки що виграв у лотерею. Він махнув руками, як маленька дитина, і майже пританцьовуючи, повів мене у спальню.

Ми зайшли тихо, щоб не розбудити дівчинку, яка все ще спала в кутку. Її маленьке тіло згорнулось клубочком під ковдрою, і вона дихала рівно, притискаючи до себе стару ляльку.

— Знаєш, — тихо сказав Лука, обіймаючи мене однією рукою. — Вона ще вчора сказала тільки одне слово, але цього вистачило, щоб розтопити серце.
— «Мамо», — прошепотіла я, згадавши той момент.

Ми обоє завмерли, дивлячись на дитину. У кутку кімнати сиділа, притискаючи до себе ляльку, і з цікавістю дивилася на мене та Луку. Її кучеряве волосся було трохи розпатланим, але в очах світилась дитяча довіра.

— Привіт, — тихо сказала я, усміхаючись. — Як спалось?

— Добре, — вона кивнула, ховаючи личко за лялькою. — Ви – моя мама?

Я застигла, а Лука захоплено втрутився:
— А як тебе звати, маленька?

— Веронічка, — гордо повідомила вона. — Мені сім. А ви – мама і тато? — Вона подивилася на нас по черзі, ледь нахиливши голову.

— Ну... мама точно, — пробурмотів Лука, посміхаючись.

— І не соромно вам? — спитала вона раптом, дивлячись прямо на нього.

— За що? — Він виглядав так, ніби вперше в житті його серйозно дорікнули.

— Ви ж мамі не допомагали! Тепер будете тато, то маєте все робити правильно, — серйозно відповіла дівчинка.

Я ледве втрималася, щоб не розсміятися, а Лука театрально випростався:
— Слухаюсь, Веронічко. Яким буде першим завданням?

— Неси мене, — без тіні сумніву заявила вона, підводячись на ноги.

— Нести? Як королеву? — Лука хитро примружився.

— Як принцесу! — поправила вона, вже радісно усміхаючись.

Лука підхопив її, легко посадив на спину і почав кружляти по кімнаті.
— Ось так? Тримайся, принцесо, ми летимо в чарівну країну!