Читати книгу - "Рудик, Mary Uanni"

— Ви що, не вмієте? — розчаровано сказала вона, хапаючи його за плечі. — Ви маєте бігати швидше! Як... як вітер!

Лука, не вагаючись, почав носитися кімнатою швидше. Я вже боялася, що він когось зіб’є. Але Вероніка сміялася так щиро і голосно, що навіть я не могла втримати усмішку.

— Ще! Ще раз! — кричала вона, коли він зупинився.

— Ну, я вже десять разів оббіг кімнату! — Лука зробив вигляд, що сильно задихається. — Принцеси завжди такі вимогливі?

— Завжди, — гордо відповіла Вероніка, обіймаючи його за шию. — І ти маєш мене покрутити!

Лука підняв її над головою, обережно розкручуючи, а потім посадив на підлогу.
— Все, більше не можу, я старий, — сказав він, опускаючись на підлогу поруч.

— Ви не старий, ви смішний, — серйозно зазначила Вероніка, сідаючи перед ним і гладячи його по голові.

Я не стрималась і засміялась. Лука глянув на мене, хитро підморгнув і сказав:
— Чуєш, Єво? У нас тут ще одна шефиня з’явилась.

— Ви маєте мене слухатися, бо я принцеса! — підтвердила Вероніка, ставлячи руки в боки.

— Звісно, Ваша Високосте, — погодилась я, ледь стримуючи сміх.

— Ой, а цукерки ще є? — раптом спитала вона, сповнена щирої дитячої зацікавленості.

— Ти ж усі забрала в мене! — вигукнула я з удаваним обуренням.

— Ні, там ще мають бути. У вас великий будинок, значить, багато цукерок!

Ми з Лукою лише переглянулись і засміялися. Ця маленька дівчинка наповнила нашу похмуру кімнату теплом і світлом.

Веронічка сіла на підлогу між нами, тримаючи в руках свою ляльку. Її кучеряве волосся трохи затуляло обличчя, але в очах уже не було настороженості. Вона вперше виглядала спокійною, навіть задоволеною.

— У вас тут гарно, — сказала вона раптом, обережно проводячи пальчиком по ляльчиній сукні.

— Тобі подобається? — запитала я, нахиляючись до неї.

— Так. І тепло, — вона кивнула, підіймаючи на мене очі. — А раніше в мене не було так тепло.

Я завмерла. Ці прості слова одразу наче ножем полоснули по серцю.

— А де ти була раніше? — запитав Лука, який досі лежав поруч і з цікавістю дивився на дівчинку.

Веронічка знизала плечима, трохи скривившись.
— У будинку. Там багато діток. Але не так добре, як тут.

— У будинку? — уточнила я, хоч уже здогадувалась, про що йде мова.

Вона кивнула.
— Дитячий будинок. Ви знаєте, що це?

Я лише мовчки кивнула. Лука, здається, теж зрозумів, бо сів рівніше і спохмурнів.

— Там холодно було, і їсти не завжди давали смачно. І спати треба було на залізних ліжках. Але тьотя Валя казала, що це ненадовго, — вона трохи нахилила голову і подивилася на мене, наче розповідала щось дуже важливе.

— А хто така тьотя Валя? — тихо запитала я.

— Наша вихователька. Вона казала, що скоро прийде моя мама. А тепер ви прийшли, — вона усміхнулась так тепло й щиро, що я ледь не розплакалась.

— Веронічко... — я не знала, що сказати.

— Ви — моя мама, правда? — раптом запитала вона, уважно дивлячись мені в очі.

Я ковтнула клубок, що підступив до горла, і нахилилась до неї.
— А ти хочеш, щоб я була твоєю мамою?

Вона кивнула так швидко, що кучері розлетілися навколо її обличчя.
— Ви ж добра, і у вас тепло. А ще ви красива.

Лука хмикнув і з удаваною ображеністю спитав:
— А я?

— А ти... ти теж нічого, — сказала вона, посміхаючись. — Але ти трохи дивний.

— Дивний?! — Лука вдав шок, підхопившись на ноги. — Це ти називаєш "дякую" за те, що я тебе десять разів оббігав навколо кімнати?

Веронічка засміялась, але швидко знову стала серйозною.
— Мені там сказали, що мами приходять не до всіх. Але я знала, що прийдуть до мене. Я завжди чекала. І ось ви прийшли.

Я відчула, як у горлі перехопило подих. Вона підняла голову і серйозно подивилася на мене.
— Ви мене нікуди не віддасте?

— Ні, маленька, — відповіла я, не стримуючи емоцій. — Нікуди.

— А якщо я погана буду? Ви все одно не віддасте?

Лука сперся об стіну, розслаблено хмикаючи, поки я намагалася впоратися з неслухняними кучерями Вероніки. Вона сиділа переді мною на підлозі, тихенько постукуючи пальчиками по дерев’яній поверхні, але була неймовірно терплячою для свого віку.

— Це все-таки треба вирішити, — сказав Лука, дивлячись на нас.

— Що саме? — запитала я, зосереджуючись на тому, щоб заплести косу так, щоб вона не розсипалася.

— Як ми її називатимемо. Просто "Вероніка" якось... офіційно. Давайте щось миленьке придумаємо.

Роня одразу випрямилася і повернула голову до Луки, ледь не розваливши все, що я вже встигла заплести.
— Миленьке? А що?

— Наприклад... Ніка? — запропонував він, задумливо потерши підборіддя.

— Це не миленьке, це просто скорочення, — заперечила я.

— А... як щодо Нюшка? — посміхнувся Лука.

— Нюшка? — повторила дівчинка, хмурячись. — Це якось... дивно.

— Тоді придумай сама, — здався Лука, піднявши руки.

Дівчинка задумливо зібрала губи в трубочку. Я тихенько засміялася, погладжуючи її по голові.
— А якщо Роня? — раптом запропонувала вона.

Ми з Лукою переглянулися.

— Роня? — перепитала я. — А чому саме так?

— Не знаю, просто подобається, — пожала вона плечима, усміхаючись. — Щось схоже на ім’я для ляльки.

— Роня так Роня, — погодився Лука. — Звучить мило.

— Ура! — вигукнула дівчинка, майже підстрибнувши, але я притримала її за плече.

— Сиди рівно, а то коси будуть криві, — сказала я з усмішкою.

В цей момент двері відчинилися, і до кімнати зайшли Саша, Маша й Влад.

— А ви що тут робите? — поцікавився Саша, посміхаючись. — Секретний клуб?

— Ми тут красу наводимо, — пожартував Лука.

— А може, зіграємо в щось? — запропонувала Маша, роздивляючись нас.

— У "Монополію"? — запитав Влад, піднявши коробку, яку приніс із собою.