Читати книгу - "Молот Чудовиськ, Богдан Мостіпан"

Кожна вулиця міста була заповнена і насичена життям. Десь проїжджали каравани, десь робітники працювали над зведенням нової будівлі, не відмовляючи собі при цьому в випивці, щоб «відволіктися від зайвої метушні». Судячи з усього, мисливці пройшли через ворота, що вели в багатий квартал. Бо за таке тривале ходіння по ньому, вони досі не зустріли жодного жебрака. Ну і охорона в кварталі була відповідна, міська гвардія, мисливці, які виглядали по сторонах, і паладини. Для когось ця охорона могла б здатися надмірною, однак, на те були вагомі причини. Місто турбували різні напасті, починаючи звичайними злодіями, закінчуючи головорізами, бандитами і баронами, які очолювали їх. Але в центрі всього були монстри, спраглі крові. Свого часу вони буквально заполонили вулиці міста, а тому міська рада поспішила вжити заходів. А тому непотріб цього міста геть забув, як суватися в цю частину міста. І якщо мисливці та гвардійці їх ще не лякали, то паладинів боявся кожен відпечений негідник. Волею випадку, місто було поділене на 2 частини. Перша частина була відкрита для приїжджих купців, порядних громадян і всіх інших. Другу ж частину наповнювало переважно відреб'я цього міста. Жебраки, бродяги, розбійники, бандити. Словом, всі чарівні верстви цього суспільства. Саме в такому галасливому, брудному, і в той же час красивому місті нашим мисливцям і довелося мати справу. Тут вони нарешті могли почуватися в безпеці, принаймні самі вони так думали. Проходячи містом, кожен з городян їм кланявся, це дещо тішило їх самолюбство. Пройшовши через багатий квартал і опинившись на простій житловій вулиці, мисливці дісталися до мисливського Штабу. Він був досить великим, але в той же час не дуже широким. Зовні була розташована алея з кущів, що вела прямо до Штабу. Мисливці неспішно піднялися по сходах, потім ступивши на алею, вони дісталися до Штабу. Куди їх пустило кілька мисливців, що стояли на вході. Опинившись всередині, вони стали оглядатися. У той час в кімнатах Штабу було порожньо, всі мисливці відлучилися на кухню, щоб добре пообідати. Однак на вході їх зустрів один з декількох капітанів Штабу - Ділліан.

-Бетфорд, Кліффорд... Ради вас бачити, панове.

-Взаємно, капітане.

-У мене були сумніви, що ви вижили. Але зараз вони відпали, це добре. Бачу, ви навіть досягли успіху... Всі члени вашого загону вижили на полюванні і прибули до Штабу.

-Так, хлопці добре себе показали, - сказав Бетфорд.

-Кліффорд, а ти чого мовчиш? Вовкулака язика відкусив?

-А що мені говорити? Не можу ж я заважати вашій тісній зустрічі.

-Мені ось цікаво, ти хоч колись знімаєш з себе маску похмурого ката?

-Іноді, може бути.

-Ну і як, пройшли ці панове курс підготовки? - запитав капітан.

-Пройшли. І можу з упевненістю заявити, що багато чому навчилися в процесі.

-Це добре. Але виходити з-під вашої опіки їм ще зарано... У всякому разі, вважаю, раз вони протрималися стільки часу, значить чомусь то навчилися... - сказав капітан Ділліан, а потім через деякий час продовжив - Ах так, мало не забув... Припускаю, вам вдалося заробити? Або ви просто так тинялися по великому ринку, милуючись місцевими краєвидами?

-Так, з трудом.

-Сподіваюся, ви ще не забули про загальне поповнення скарбниці? Боюся, з вас, панове, доведеться зняти деякі відсотки.

-І скільки ж?

-Десять відсотків від заробітку. Ви можете обурюватися, якщо хочете, але правила є правила... Ну добре, щось ми занадто заговорилися тут. По вас видно, що ви страшенно втомилися в дорозі. Беріть собі крайні кімнати на другому поверсі, там поки що вільно... Попереднім мешканцям вони вже не знадобляться.

-А я бачу, ти все такий же ввічливий, Ділліан.

-Швидше тактовний. Все, досить зайвих розмов. Розкладайте речі, приймайте ванну, якщо ви достатньо брудні, і йдіть обідати. На цьому прощаюся.

-Бувай.

-Я так розумію, це наше начальство? - промовив Реніфат.

-Ну, можна і так сказати... Є дехто і вище, але ви самі дізнаєтеся.

-Якийсь мутний тип, - промовив Фоллар.

-Не такий вже й поганий. Просто часом, ще та скалка в дупі, - промовив Бетфорд.

-Він далеко не найгірший... Я б назвав ще як мінімум пару осіб, яким мені не терпиться засадити в око... Втім, не буду. Ми йдемо чи як? - нетерплячим тоном вигукнув Кліффорд.

-Йдемо, йдемо... Не бушуй.

Мисливці піднялися на 3 поверх, розшукали свої кімнати, а потім розмістили там свої речі. Вони зняли з себе бригантину, а потім відмилися. Одягнувшись, частина з них попрямувала на кухню, друга ж залишилася відпочивати в своїх покоях.

Кліфорд Бетфорд і Реніфат увійшли на кухню, а потім сіли за один із столиків.

-Ого, скільки народу.

-Ага, а ти як думав? Всі хочуть їсти. Правда, годування тут ще й дрянь, але нашим колегам по цеху вибирати не доводиться.

-А хіба їм не вистачає грошей на нормальну їжу?

-Хах, ти бачив які ціни на місцевому ринку зараз? Та й потім, деяким скільки грошей не дай, вони все одно не навчаться їх витрачати. Ці взагалі, мабуть, все на кабаки і дівчат спускають. Ну та не важливо. Тут якраз вишиковується черга на похлебку. Ставайте, поки не пізно. Якраз тоді мисливські кухарі почали накладати їжу на тарілки. З мисливців вишикувалася різностороння черга. Прочекавши чергу, Реніфат Кліффорд і Бетфорд взяли з собою тарілки з похлебкою і, йдучи разом з ними, сіли за один з численних дерев'яних столів на цій кухні.

- Чудова їжа... - промовив Бетфорд, дивлячись у свою тарілку.

- Ну, вибирати не доводиться, - промовив Реніфат.

- Ну і гидота... Що на великому травилися їжею, що тепер, сидячи в катівнях Штабу. Треба було сходити на ринок, перед тим як сюди йти...

-Не ной... Ми з тобою їли їжу і гірше.

-Не згадуй.

Якраз в цей момент, повз їхній стіл пронісся один з мисливців. Він зупинився, потім оглянув загін поглядом, і після невеликих роздумів вирішив сісти поруч з ними.