Читати книгу - "Джерело, Ларія Ковальська"

- Ти варта значно більшого! – Сказав Тарас і вручив квіти Соломії. Вона тримала композицію в руках і довго розглядала її.

- Дуже гарно. Ніколи такого не бачила. – Зізналась дівчина і нарешті відставила квіти вбік.

- Соломіє, ти не така, як усі! – В захваті мовив Тарас.

- Чому?

- Ти інша! Кращав в тисячі разів від інших. Розкажи про себе. Мені так хочеться щось дізнатись про тебе.

- Немає що розповідати. Сюди ми переїхали недавно з іншої області. А раніше жили в іншому селі. Теж на окраїні, поблизу лісу. Спочатку тато працював лісником.  Мама була домогосподаркою, а я – навчалась в школі. Ми жили небагато, але щасливо. Ми проводили разом багато часу. Часто гуляли в лісі, ходили купатись до місцевого озера та просто насолоджувались тим, що мали. Але тато вирішив, що того замало і подався в бізнес. Він став займатись продажею деревини. Спочатку все було непогано. Ми трохи збагатіли, побудували великий будинок, купили дві машини.  Але раптом у тата виникли проблеми. Він намагався їх вирішити, але… Однієї ночі до нас постукали. Це були нехороші люди. Вранці тато сказав, що у нас є місяць часу. Ми змушені були продати будинок. За безцінь. Тато поїхав. Спочатку ми не знали куди. Нас відправив до своєї двоюрідної тітки. Ми там прожили декілька тижнів, а потім купили цей будинок. Тато повідомив, що закордоном. А коли влаштується, то забере і нас. І ось недавно повідомив, що в нього все гаразд і кличе до себе. От і все!

- Соломіє, а тобі хочеться їхати туди?

- Ах… Звісно, що я сумую за батьком, і без мами сумуватиму. Але, коли поїду в чужу країну, то ще більше сумуватиму. Тато живе у великому бетонному місті, на сімнадцятому поверсі. Не знаю чи там зможу… Та й навчатись там мені буде важко. – Зітхнула дівчина.

- Соломіє, а поїхали зі мною до міста, я проведу тобі екскурсію в університеті, де сам навчався. Ти побачиш наші гуртожитки, де живуть студенти. І ти там зможеш жити, якщо будеш навчатись, а на вихідні ми будемо приїжджати в село. Познайом мене з мамою, а я її вмовлю, пообіцяю, що все буде в тебе гаразд.

- Для чого тобі зайві клопоти?

- Ці клопоти для мені зовсім не зайві, а навпаки – дуже приємні. – Чесно зізнався Тарас. І в цей момент у нього в кишені завібрував телефон. Тарас дістав телефон і настрій у нього відразу погіршився – телефонувала Емма. Ось які клопоти для нього зайві! Тарас мусив відповісти. Він встав зі свого місця і трохи відійшов.

- Слухаю. – Відповів Тарас Еммі.

- Я вже тебе чекаю, можеш під’їжджати! – Заявила Емма.

- Вибачте, наразі не маю змоги до вас під’їхати! – Офіційним тоном сказав Тарас, бо все ж розумів, що Соломія його чує, а йому дуже не хотілось, щоб вона щось не те подумала.

- Тарасе, я не можу тут вже знаходитись. Мені важко, я хочу швидше лягти!

- Це питання ви можете вирішити самі!

- Тарасе, ти з глузду з`їхав? Ти обіцяв мене не забрати! – Вже кричала у слухавку Емма. Тарас відійшов ще трохи від Соломії, боячись, що вона не почує верески Емми.

- Я погано вас чую, вибачте, я за містом! – Сказав Тарас і перервав зв'язок. Деякий час він мовчки постояв, думаючи, як його вже дістала ця Емма! Нагулялась з подружками – і тепер хоче, щоб він підвіз її додому – дуже зручно! Але пригадавши, що на нього чекає Соломія, Тарас відразу ж повеселів.

- Вибач, це з роботи телефонували. Змушений був відповісти. То про що ми поговорили?

- Неважливо, бо я вже маю йти. Я сьогодні без Зірки, вона напаслась в іншому місці і, напевно, вже зачекалась на мене.

- Може, тебе підвезти? – Запропонував Тарас. Звісно, що йому дуже хотілось, щоб поруч із ним в авто сиділа Соломія, а не Емма.

- Ти що? Мама, коли довідається, то вб’є мене!

- Вона в тебе така сувора?

- Ні, але все ж намагається зробити все, аби я була зразковою дівчиною.

- І їй це вдається! – Усміхнувся Тарас, він все більше захоплювався Соломією. Не тільки її зовнішністю, але й поведінкою. – То, може, хоч провести тебе дозволиш?

- Гаразд. Проведи на пагорб, до ріпаку, там є стежина, навпростець дуже близенько йти мені додому. – Сказала Соломія і швидко встала та й рушила підійматись на пагорб, не забувши забрати свій подарунок.  

Тарас прийнявся наздоганяти її. Піднявшись, Соломія зупинилась, щоб зачекати Тараса.

 - Ось тут стежина, не мине й десяти хвилин, як я буду вдома. А коли йти по колу, то й пів години буде мало.   

- Ти не боїшся? Вже вечоріє.

- А чого ж тут боятись? Все тихо і спокійно.

- Знаєш, а ти мене якось тут налякала. – Усміхнувся Тарас. І розповів історію, коли вперше побачив її тут. – Я спав і спросоння вирішив, що це мені привиджується.

- То це був ти. Я пригадую. Я теж налякалась, коли побачила, що хтось мене наздоганяє. Я присіла у ріпаку, щоб ти мене не побачив. Отже, ми налякала одне одного, то ж тепер ніхто нікому нічого не винен.

- Справді? – Усміхнувся Тарас. Настрій у нього був чудовий. Він дивився на Соломію і не міг намилуватись нею. І враз осмілів. Підійшов ближче до дівчини, обережно взяв з її рук квіти і поставив поруч. Тоді однією рукою обійняв її за талію, а іншою провів по її обличчю, поправляючи пасма золотистого волосся. Дівчина не протестувала. Це додало Тарасу сміливості і він легенько доторкнувся її губ своїми. Поцілунок тривав лише мить, а потім Соломія легенько відштовхнула від себе Тараса і сором’язливо мовила: