Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

249
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 26 27 28 ... 44
Перейти на сторінку:
тисяч разів цілує твоя щаслива Офелія!»

Я вже не знаю, чи мої це руки тримають, а тоді поволі згортають листа? Я більше не знаю, чи я це чіпаю свої повіки, обличчя, груди?

Але чому на цих очах не закипають сльози?

Губи з царства мертвих поцілунком осушили в них сльози; я й досі відчуваю їхній ніжний дотик. І проте мені здається, що відтоді сплило хтозна скільки води. А може, це тільки спогад про нашу прогулянку на човні, коли Офелія поцілунком осушила мої сльози? Можливо, небіжчики вміють пробуджувати нашу пам’ять, коли хочуть, аби ми відчули, що вони наразі з нами, нинішніми? А може, вони рухаються назад у потоці часу, щоб дістатися до нас і зупинити наш внутрішній годинник?

Вся моя душа закам’яніла; дивно, що моя кров ще тече і пульсує! А що, коли я чую, як б’ється живець якогось іншого, незнаного створіння? Я дивлюся вниз: невже це мої ноги так механічно, крок за кроком рухаються додому? А оце зараз вони долають східці? Якщо б вони належали мені, вони б тремтіли і підгиналися від болю!

Страшний біль, мов розжарений спис, на мить проймає мене з голови до п’ят, аж кидає мене на перила. Я намагаюся знайти джерело цього болю, але не можу. Біль спалив себе сам наче блискавка. Певно, я помер!? Що, коли моє понівечене тіло вже лежить отам, унизу, біля сходів? А то лишень мій привид зараз відкриває двері і входить до кімнати?

Е, ні, це не мара! То я сам. Ось і обід на столі, а мій батько виходить мені назустріч і цілує в чоло.

Намагаюсь їсти, але не можу ковтати. Кожен шматок застряє мені в горлі.

Отож, тіло моє конає, а я нічого не відчуваю! Офелія тримає моє серце в своїй руці — я відчуваю холод її пальців, — ось чому серце не розірветься на шматки! Тим-то й ба, лише тому! Коли ж ні, то я б кричав!

Я хотів було зрадіти, що вона знову зі мною, але забув, як це робиться, забув, що воно таке — «радіти». Нема радості без тіла, а я вже не маю волю над ним! Невже мені тепер тинятися по світу живим трупом?

Стара служниця мовчки прибирає їжу. Я підводжусь і йду до своєї кімнати. Я втоплюю очі в дзиґарі на стіні. Третя? Але ж зараз має бути щонайбільше перша. Чого він не цокає? В голові мені блиснула думка: це ж о третій ночі померла Офелія!

Атож, звісно, в мені знову прокинулися спогади: сьогодні вночі я бачив її уві сні. Вона стояла біля мого ліжка і сміялася від щастя.

«Я йду до тебе, мій хлопчику! Річка почула моє прохання… Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — мовить вона. Всі слова б’ються мені в душу.

«Не забувай свою обіцянку, не забувай свою обіцянку!» — знай повторюють мої губи, як би намагаючись розбудити мозок, аби той осягнув таємний сенс цієї фрази. Занепокоєння опановує моїм тілом. Здається, воно чекає від мене якогось наказу, що його я маю йому дати.

Я намагаюся позбирати думки, проте мій мозок омертвів. «Я йду до тебе. Річка почула моє прохання!» Що воно значить? Що воно значить? Я маю справити свою обіцянку? А що я їй обіцяв? Раптом ніби хтось дав мені стусана: це ж та обіцянка, що її я дав Офелії, коли плавали на човні! Тепер я знаю: мені треба зійти до річки! Я стрибаю через чотири-п’ять сходинок за раз, перила тікають моїх рук — так стрімко я мчу вниз, долаючи прогін за прогоном.

Раптом я знову оживаю; мої думки шалено скачуть. «Цього не може бути, — кажу я сам собі, — це просто мені привиділось у якомусь фантастичному сні!»

Я хочу зупинитись і повернути назад, але тіло моє рветься вперед. Я пролітаю сутісок і прямую до води. На березі лежить човен. Поряд — двійко незнайомців.

«Як довго пливе колода зі столиці до нашого міста?» — хочу їх запитати.

Я стою перед ними, вліпивши очі. Здивовані, вони повертаються до мене, але я не можу вичавити з себе ані слова, бо в глибині мого серця звучить голос Офелії:

«Хіба ти сам не знаєш краще за всіх інших, коли я прийду? Хіба я змушувала тебе коли-небудь чекати, хлоп’ятко ти моє?»

І тут у мені подає свій голос упевненість, тверда, як скеля і ясна, як сонце, розвіюються всі сумніви, наче сама природа в мені ожила і кричить мені:

«Сьогодні вночі, об одинадцятій!»

Одинадцята! На цю годину так нетерпляче чекав я колись щовечора.

Як і того разу, місячне світло перебирає промінням річкові хвильки. Я сиджу на садовій лавці, але вже не чекаю, як раніше, бо наразі влився в течію самого часу. Нащо мені тепер хотіти, щоб він біг швидше або, навпаки, спливав повільніше!

У Книзі Чудесного написано: останню волю Офелії слід учинити! Ця думка настільки вражає мене, що все, що сталося — смерть Офелії, її лист, моя скорбота, трагічне прохання поховати її труп, страшна пустеля життя, яка лежить переді мною — все це примеркає перед нею!

Мені здається, що міріади зірок ген-ген угорі — то очі всевидющого архангела, який пильно наглядає за мною і за нею згори. Близькість якоїсь нескінченної сили заскакує й проймає мене. Все в руках цієї сили — лише якесь живе знадіб’я! Подув вітру торкається мене, і я відчуваю, як він каже мені: спускайся до берега і відв’язуй човен!

Жодна думка не тримає мене в кліщах. Я ніби вплетений у навколишню природу і чудово розумію її таємничий пошепт. Мало-помалу я гребу на середину річки. Зараз вона з’явиться!

Якась світла стрічка тягнеться до мене. Біле застигле обличчя з заплющеними очима суне плесом, як відображення в люстрі.

Відтак я витягую небіжчицю з води і кладу її в свій човен. Глибоко в м’якому чистому піску перед нашою улюбленою лавкою на ложі з ароматного квіту акацієвого кладу її і накриваю зеленим гіллям. Лопату я закинув десь у річку.

Самотність

Я гадав, що вже наступного дня чутка про смерть Офелії покотиться нашим містом і охопить його, мов яка пожежа — ліс. Одначе спливав тиждень за тижнем, а нічого не мінялось.

Урешті-решт я збагнув: Офелія пішла з життя, не сказавши про це нікому, крім мене. Тож я був єдиною живою істотою на землі, яка знала про її смерть.

Мене

1 ... 26 27 28 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"