Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Білий домініканець 📚 - Українською

Читати книгу - "Білий домініканець"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Білий домініканець" автора Густав Майрінк. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 44
Перейти на сторінку:
наповнювала якась дивна суміш невимовної самотності і відчуття внутрішнього багатства, яким я ні з ким не міг поділитися.

Всі люди навколо мене, і навіть мій батько, здавались якимись фігурками, повирізуваними з паперу: так, наче вони взагалі не мали ніякої притоки до мого буття і були лише декораціями.

Коли я годинами сидів на лавці в саду, зігрітий постійної близькістю Офелії, то зазвичай уявляв: тут, під моїми ногами, спочиває її тіло, що його я так палко кохав! І при цьому на мій великий подив я не відчував болю ні на крихту…

Якою тонкою й вірною була її інтуїція, коли, пливучи зі мною на човні, просила вона поховати себе тут і жодній душі про це місце — ні словечка. Тим-то наразі тільки ми вдвох — вона потойбіч, а я тут, на землі — знали про це, і ця таємниця так глибоко нас з’єднувала, що я не мав смерть Офелії за її тілесну небутність.

Коли я уявляв собі, що вона могла б опочити не тут, а на міському цвинтарі, під якимось надгробком, оточена небіжчиками, заплаканими кревняками, — ця проста думка, як гострий клинок, вганялася мені в груди і проганяла відчуття духовної близькості з нею ген-ген за обрій.

Непевне відчуття, яке говорить, що смерть це тільки темна перешкода, а не нездоланна прірва між видимим і невидимим, незабаром поступилось у моїй душі твердій упевненості в тому, що вона перетвориться на ясне знання, коли люди ховатимуть близьких не на громадських цвинтарищах, а в місцях, про які знатимуть і вхожатимуть лише вони. Коли мені і справді ставало самотньо, я згадував ніч, коли сховав у сиру землю тіло Офелії.

І мені здавалося, що я поховав тоді сам себе, і тепер я тільки якась примара, що блукає по світі і не має нічого спільного зі звичайними людьми з плоті і крові.

Бували миті, коли я казав собі: ти це більше не ти; якась інше істота, народження і буття якої загубились у пітьмі століть, коли тебе ще не було і в помислах, нестримно, дедалі глибше проникає в тебе, захоплює твою оболонку, і незабаром від тебе взагалі нічого не залишиться, крім спогаду, що вільно ширяє у світі минулого і буде для тебе досвідом цілком незнайомої тобі людини.

«Це в мені воскресає першопредок», розумів я. Коли я дивився на хмари, часто перед моїм поглядом вставали картини незвіданих земель і непередбачуваних краєвидів, з кожним днем виникали частіше і маячіли чимраз довше.

Я чув слова, вловлюючи їх якимось внутрішнім органом, і вони здавалися мені зрозумілими. Я сприймав їх, як земля приймає і зберігає насіння, щоб потім виростити його. Я переживав їх так, ніби хтось говорив мені:

«Одного разу ти зрозумієш ці слова в Істині».

Ці слова виходять із вуст по-чудернацькому вбраних людей, яких чогось ставлю за старих знайомих, дарма що, звісно, я не міг бачити їх у цьому житті. Хай ці слова і з’являються десь ген-ген, в давньому минулому, вони наздоганяють мене, ні з того ні з сього заново народжуючись у сьогоденні.

Я бачу гірські пасма, що здіймаються до небес; їхні вкриті кригою піки сягають значно далі, протинаючи пелену хмар і зникаючи хтозна-де.

«Це дах світу, — кажу я собі, — загадковий Тибет». Відтак стеляться довкруж безкрайні степи з верблюдячими караванами; азіатські монастирі, що скніють у безнадійній самотині; жерці в жовтих шатах з буддійськими ритуальними млинками в руках; скелі, в яких витесано гігантські статуї сидячого Будди; річкові потоки, які виринали з нескінченності і текли в нескінченність; береги краю лісових пагорбів, вершини яких були пласкі, наче столи, як ніби їх обчикрижили жахливою косою.

«Це краї, речі, люди, — думав я, — що їх, певно, бачив ще засновник мого роду, коли він ще мандрував по світу. Зараз, коли він вселяється в мене, його спогади стають і моїми».

Коли у неділю стрічав я молодих людей, моїх ровесників, і навіч бачив їхню закоханість і життєрадісність, то чудово розумів те, що вони переживали, проте в моїй душі мене панувала цілковита холоднеча.

То була не холоднеча задубіння, що як скороминуще з’явище болю до глибини виморожує чуття, проте й холоднеча старості, в якій слабнуть життєві сили.

А проте, я відчував у собі владного древнього старця, що ні на мить не полишав мене. І часто, варто було мені глянути на себе в люстро, як я злякано сахався, зауваживши в ньому юне обличчя, до якого не пристала жодна зморшка прожитих літ. У мені відмерли тільки ті зв’язки, що прив’язують людей до втіх земного життя, натомість холоднеча в мені виходила з інших незнаних країв, з далекого світу, в якому зродилася моя душа.

Тоді я ще не міг достоту визначити той стан, в якому опинився. Я не знав тоді, що це було одне з тих загадкових і чарівних перевтілень, на опис яких часто-густо натрапляєш у житіях християнських та інших святих, при тому, що зазвичай глибина і життєва значущість цього годі зглибити.

Я ні на макове зерно не тужив за Богом, чого я сам не міг второпати, та, втім, і не шукав цьому якесь пояснення.

Пекучу жагу ненаситної туги, про яку говорять святі і яка, за їхніми словами, випалює все земне, мені не дано було спізнати — бо все, чого я прагнув, мало наймення «Офелія», а впевненість в тому, що вона повсякчас поряд, не полишала мене ні на мить. Події зовнішнього життя збігали, не кидаючи і сліду в моїх спогадах; як мертвий місячний ландшафт з погаслими кратерами, що їх між собою не пов’язує жодна дорога, жодна стежка, поставали образи того часу перед моїми очима.

Я не можу згадати, про що ми говорили з моїм батьком, тижні скорочувалися для мене до хвилин, хвилини розтягувалися на роки. Роками (принаймні, так здається мені нині, коли я, щоб оживити події свого минулого, послуговуюся рукою і пером якогось незнайомця) просиджував я на садовій лавці біля могили Офелії. Ланки ланцюга подій, за якими можна було б відновити плин часу, зараз лише нарізно бовваніють переді мною.

Атож, я пригадую, що одного разу водяне колесо, яке рухало точильникову токарку, зупинилось, і дзижчання машини пропало, тож у нашому провулку залягла німа тиша… Коли це сталося, наступного дня вранці після тієї ночі або значно пізніше, мені спогад про це вже згас.

Я знаю, що розказував моєму батькові про те, як підробився під його руку. Мабуть, це визнання назагал мене не зачепило, бо

1 ... 27 28 29 ... 44
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Білий домініканець"