Читати книгу - "Сирітський потяг"

Інші бачать, що я стаю вмілішою, і дають мені більше завдань. Не сказавши про це вголос, Фенні взяла на себе перевіряти якість моєї роботи.

— Будь уважна, люба, — каже вона, проводячи тонким пальцем по моїх стібках. — Не поспішай, роби їх маленькими й рівними. Пам’ятай, хтось це вбиратиме, можливо, знову й знову, аж до дірок. Будь-яка пані хоче почуватися гарною, навіть якщо вона не дуже заможна.

Відколи я приїхала в Міннесоту, люди попереджали мене про наближення великого холоду. Я починаю його відчувати. Мало не цілоріч Кінвару заливає дощем, ірландські зими холодні й мокрі. Нью-Йорк місяцями стоїть сірий, брудний і сльотавий. Але нічого не зрівняється з цим. Уже були дві великі завірюхи. Надворі холоднішає, і мої пальці дубіють так, що, коли шию, я мушу зупинятися й розтирати їх, щоб продовжувати роботу. Я помітила, що інші жінки вбирають руквички без пальців, і коли спитала, звідки вони їх узяли, то відповіли, що сплели їх самі.

Я не вмію плести. Мама мене так і не навчила. Але я знаю, що потребую рукавичок для своїх задубілих, холодних рук. За кілька днів до Різдва місіс Берн оголошує, що на свято, в середу, буде неоплачуваний вихідний. Вони з містером Берном на цілий день поїдуть за місто в гості до родичів. Мене вони з собою не запрошують. Під кінець робочого дня в переддень Різдва Фенні нишком дає мені маленький пакунок, загорнутий у брунатний папір. «Розкрий пізніше, — шепоче вона. — Скажеш, що привезла з дому». Я ховаю її у кишеню й бреду через снігові замети заввишки з коліно до нужника, де в напівтемряві розгортаю пакунок, доки вітер дме крізь тріщини в стінах та щілину в дверях. Усередині пара рукавичок без пальців, сплетених з товстої темно-синьої пряжі, та пара брунатних вовняних рукавичок. Надягнувши рукавички, я виявляю, що Фенні підбила їх шерстяною підкладкою й зробила кінчики пальців товщими.

Як і Голландчик та Кармін у потязі, ці кілька жінок стали для мене чимось на кшталт сім’ї. Як тому покинутому лошаті, що тулиться до корів, може, мені просто треба відчувати тепло належності. І якщо я не знайду його в Бернів, то знайду, хай не зовсім чи самообманюючись, із жінками-швачками.

До січня я так схудла, що нові сукні, які я сама собі пошила, висять. Містер Берн то приходить, то йде в різний час, і я його бачу лише зрідка. Роботи в нас усе менше. Фенні вчить мене плести, й коли-не-коли дівчата приносять роботу з собою, щоб не здуріти з нудьги. Щойно швачки йдуть о п’ятій, обігрів вимикають. Світло гасять о сьомій. Я проводжу вечори на своїй лежанці, не в змозі заснути, трусячись у темряві, прислухаючись до завивань нескінченних віхол, що бушують надворі. Я думаю про Голландчика — чи він спить у хліву, з худобою, чи харчується лише помиями. Я надіюся, що йому тепло. Якогось дня на початку лютого місіс Берн заходить у швацьку кімнату тихо й неочікувано. Здається, вона перестала доглядати за собою: увесь тиждень носить ту саму сукню, вже засмальцьовану, волосся в неї задовге й сальне, а на губі болячка.

Вона просить Саллі, дівчину за «Зінгером», вийти в коридор, і кілька хвилин по тому Саллі повертається з почервонілими очима. Вона мовчки збирає свої речі.

Через кілька тижнів місіс Берн приходить по Берніс. Вони виходять у коридор, а тоді Берніс повертається й збирає речі.

Тепер залишаємося лише Фенні, Мері та я.

Якогось вітряного пообіддя наприкінці березня місіс Берн прослизає в швацьку кімнату й кличе Мері. Тоді мені стає її шкода — попри її грубість, попри все. Вона повільно збирає речі, вбирає пальто й капелюха, дивиться на мене й Фенні й киває, а ми киваємо у відповідь.

— Благослови тебе Господь, дитино, — каже Фенні.

Коли Мері й місіс Берн ідуть з кімнати, ми з Фенні дивимося на двері, силкуючись розчути за ними тихе бурмотіння. Фенні мовить:

— Боже правий, я вже застара для цього.

Через тиждень теленькає дверний дзвінок. Ми з Фенні перезираємося. Це дивно. Він раніше не дзвонив.

Ми чуємо, як місіс Берн збігає вниз, відмикає важкі замки, відчиняє скрипучі двері. Чуємо, як вона розмовляє в коридорі з якимось чоловіком.

Відчиняються двері в швацьку кімнату, я злегка підстрибую. Заходить присадкуватий чоловік у чорному фетровому капелюсі й сірому костюмі. У нього чорні вуса й обвислі щоки, як у басет-гаунда.

— Оце та дівчинка? — питає він, вказуючи на мене пухким пальцем.

Місіс Берн киває.

Чоловік знімає капелюха й кладе його на маленького столика біля дверей. Потім витягає окуляри з нагрудної кишені пальта і надягає їх, примостивши перетинку посеред круглястого носа. З іншої кишені він дістає складений аркуш паперу й розгортає його однією рукою.

— Погляньмо. Ніф Пауер, — каже він замість «Ніїв». Зиркнувши з-під окулярів на місіс Берн, питає: — Ви змінили її ім’я на Дороті?

— Ми подумали, що їй варто мати американське ім’я. — У місіс Берн виривається здавлений звук, який я вважаю сміхом. — Звісно, неформально, — додає вона.

— Але прізвище ви не змінювали.

— Звісно, ні.

— Не думали вдочерити?

— Боже збав, ні.

Він дивиться на мене поверх окулярів, а тоді знову на аркуша. Над комином гучно цокає годинник. Чоловік згортає документ і кладе його назад у кишеню.

— Дороті, мене звати містер Соренсон. Я місцевий представник Товариства допомоги дітям і, відповідно, наглядаю за покинутими дітьми, яких привезли потягом. Часом усе іде як треба й усі задоволені. Але коли-не-коли, на жаль, — він знімає окуляри й кладе їх у нагрудну кишеню, — бувають деякі труднощі. — Він дивиться на місіс Берн. Я помічаю, що в неї стрілка на бежевих панчохах, а біля очей розмазалася косметика. — І нам доводиться шукати нове місце проживання. — Він прокашлюється. — Тобі зрозуміло, що я кажу?

Я киваю на знак згоди, хоч і не впевнена, що розумію.

— Добре. Є одне подружжя в Геммінгфорді — ну, точніше, на фермі за містом, — яке подало запит на дівчинку приблизно твого віку. Матір, батько й четверо дітей. Вілма й Джералд Ґроти.

Я переводжу погляд на місіс Берн. Вона дивиться кудись удалину. Хоча вона ніколи не була до мене особливо добра, я ошелешена її готовністю мене позбутися.

— Я вам більше не потрібна?

Містер Соренсон переводить погляд то на мене, то на неї.

— Це складна ситуація.

Доки ми розмовляємо,