Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Хоч яким жахливим буде те, що ти хочеш мені сказати, ти матимеш рацію.

Даґні почула його і розплющила очі. Він дивився на неї прохолодним поглядом, обличчя стало суворе, без жодного натяку на страждання чи спробу вибачитися зрадити надії бути прощеним.

— Мій найдорожчий, не катуй себе так, — сказала вона. — Я ж знала, що ти одружений. Я ніколи не намагалась уникнути цього усвідомлення. І сьогодні я ним не скривджена.

Її слова були найжорстокішим із тих кількох ударів, яких він зазнав: вона ніколи не зверталася до нього так. Ніколи не дозволяла собі цієї особливої інтонації ніжності. Вона ніколи не говорила про його шлюб під час інтимності їхніх зустрічей — і раптом заговорила тут, так безтурботно і легко.

Даґні помітила на його обличчі лють, протест проти жалощів, вираз, яким він презирливо стверджував, що геть не мордується і не потребує допомоги. А потім, усвідомивши, що вона знає його обличчя так само досконало, як він знає її, Ріарден заплющив очі, трохи схилив голову і дуже тихо мовив:

— Дякую.

Вона всміхнулась і відвернулася від нього.

Джеймс Таґґарт, який тримав у руці порожній келих від шампанського, раптом зауважив поспіх, з яким Бальф Юбанк махав офіціантові, — наче той вчинив щось непростиме. Після цього Юбанк закінчив речення:

— …але ви, містере Таґґарт, мали б знати, що людина на найвищому щаблі не може досягти розуміння чи поцінування. Це безнадійна боротьба — намагатися здобути підтримку літератури у світі, керованому бізнесменами. Бо вони лише нудні парвеню середнього класу чи ще якісь хижі дикуни штибу Ріардена.

— Джиме, — сказав Бертрам Скаддер, поплескуючи його по плечу, — найкращий комплімент, який я можу тобі зробити — це те, що ти не справжній бізнесмен!

— Ти, Джиме, — людина культури, — мовив доктор Прітчетт. — Ти не колишній рудокоп, як Ріарден. Немає потреби пояснювати тобі критичну потребу у вищій освіті, яку підтримує Вашингтон.

— Вам справді сподобався мій останній роман, містере Таґґарт? — не вгавав Бальф Юбанк. — Він вам справді сподобався?

Перетинаючи кімнату, Оррен Бойл зиркнув на гурт людей, які спілкувались, але не зупинився. Погляду було достатньо, щоб приблизно зрозуміти природу їхніх зацікавлень. Усе справедливо, подумав він, людина мусить торгувати. Він знав, але не мав бажання називати те, чим саме торгували.

— Ми перебуваємо на світанку нової доби, — виголосив Джеймс Таґґарт, дивлячись із-над вінець келиха з шампанським. — Ми ламаємо лиху тиранію економічної влади. Ми визволимо людей від правління долара. І вивільнимо наші духовні цілі з залежності від власників матеріальних благ. Ми звільнимо нашу культуру з мертвої хватки мисливців за прибутком. Збудуємо суспільство, віддане вищим ідеалам, поміняємо аристократію грошей на…

— Аристократію протекції, — пролунав чийсь голос з-поза групи.

Усі обернулись. Позаду них стояв Франциско д’Анконія.

Його обличчя було засмагле під літнім сонцем, а очі мали точнісінько той же колір, що й небо у день, коли з’явилася засмага.

Усміх нагадував літній ранок. Порівняно з тим, як на ньому сидів офіційний одяг, решта натовпу, здавалося, були вбрані у позичені карнавальні костюми.

— У чому річ? — здивувався він із раптової мовчанки. — Невже я сказав щось таке, чого ви не знали?

— Як ви тут опинилися? — перше, що зумів промовити Джеймс Таґґарт.

— Літаком до Ньюарка, звідти — на таксі, а потім — ліфтом із мого номера, розташованого на п’ятдесят три поверхи вище над вашим.

— Я не це мав на думці… я про те, що…

— Джеймсе, ну, що за переляканий вигляд! Якщо я приземляюсь у Нью-Йорку і довідуюсь про якусь вечірку, то хіба можу її пропустити? Ти ж завжди казав, що я просто гуляка.

Решта гостей спостерігали за ними.

— Звісно, мені приємно тебе бачити, — обережно проказав Таґґарт, а потім войовниче додав, щоб урівноважити свою інтонацію:

— Але, якщо ти думаєш, що будеш тут…

Франциско не зреагував на погрозу. Він дозволив Таґґартовим словам розчинитись у повітрі, а потім ввічливо запитав:

— Якщо я думаю — що?

— Ти дуже добре мене розумієш.

— Так, розумію. Хочеш, скажу тобі, що я думаю?

— Навряд чи це відповідний момент для таких…

— Думаю, тобі слід представити мене своїй нареченій, Джеймсе. Твої манери не надто надійно до тебе приклеєні, ти завжди втрачаєш їх за надзвичайних ситуацій, а саме тоді вони потрібні найдужче.

Розвертаючись, щоб провести його до Шеріл, Таґґарт вловив слабкий звук, який долинав від Бертрама Скаддера. То було притлумлене гиготіння. Таґґарт знав, що ті чоловіки, які ще мить тому плазували біля його ніг, і чия ненависть до Франциско д’Анконії була, можливо, ще більша, ніж його власна, таки насолоджувалися видовищем. Наслідки цього усвідомлення належали до тих речей, що він їх не бажав називати.

Франциско вклонився Шеріл та побажав їй усього найкращого так, наче вона була нареченою королівського спадкоємця. Нервово за цим спостерігаючи, Таґґарт відчув полегшення, а також якесь безіменне обурення, що, якби його озвучити, засвідчило би бажання надати цій події тієї ж величі, якої своїми манерами на якусь мить надав їй Франциско.

Він боявся залишатися поруч із Франциско, одначе боявся і того, що він розчиниться серед гостей. Джеймс спробував відступити на кілька кроків, проте Франциско, всміхаючись, пішов слідом.

— Ти ж не думав, Джеймсе, що я пропущу твоє весілля? Адже ти друг мого дитинства і найкращий акціонер!

— Що? — видихнув Таґґарт і відразу ж про це пошкодував: цей звук видавав його паніку.

Франциско, здавалось, цього не зауважив. Його інтонація і далі була весела і невинна:

— Ох, ну звісно ж, я все знаю. Я знаю кожну маріонетку за кожною маріонеткою, що стоїть за кожним іменем у списку акціонерів «Міді д’Анконій». Дивовижно, скільки людей із прізвищами Сміт або Ґомез достатньо багаті для того, щоб володіти здоровенними куснями найбагатшої світової корпорації. Тому ти не можеш дорікати мені тим, що я захотів довідатися, наскільки високопоставлені особи насправді перебувають серед моїх акціонерів. Здається, я популярний саме неймовірною колекцією публічних постатей із усього світу: починаючи від Народних республік, про які навіть подумати дивно, що там іще залишились якісь гроші.

Насупившись, Таґґарт сухо сказав:

– Існує чимало причин, бізнесових причин, чому іноді людині не варто інвестувати безпосереднім чином.

— Одна з цих причин: людина не хоче, щоб хто-небудь знав про його багатство. Інша — вона не хоче, щоб хтось довідався, в який спосіб це багатство вдалося здобути.

— Не знаю, про що