Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— Виявіть щодо неї бодай якусь великодушність, міс Таґґарт, — сказала Ліліан. — Принаймні, увагу. Ви не повинні зневажати жінок, які не володіють вашим блискучим талантом, розвиваючи натомість свої особливі обдарування. Природа завжди збалансовує свої дари і там, де треба, пропонує компенсацію. Чи ви так не вважаєте?

— Не певна, що я вас розумію.

— Зате я певна, що ви не хочете моїх уточнень!

— Чому ж, хочу.

Ліліан роздратовано знизала плечима. Жінки, з якими вона спілкувалася, вже давно б усе зрозуміли і зупинили її. Але така супротивниця була нова для неї: вона відмовлялася зазнати кривди. Ліліан не хотілося говорити прямо, але зауважила, що на неї дивиться Ріарден.

Ліліан усміхнулась і сказала:

— Що ж, стосовно вашої братової, міс Таґґарт. Які вона має шанси піднятися нагору? Жодних — згідно з вашими високими стандартами. Вона не здатна зробити успішної кар’єри в бізнесі. Вона не має вашого особливого розуму. До того ж, чоловіки ставитимуть їй перепони. Її визнають надто привабливою. Тому вона скористається з факту, що чоловікові стандарти, на жаль, не такі високі, як ваші. Вона почне використовувати таланти, що ви їх, я впевнена, зневажаєте. Ви завжди вважали, що змагатись із нами, дрібними жінками, на єдиному полі наших амбіцій — досягнення влади над чоловіками — нижче вашої гідності.

— Якщо ви, місіс Ріарден, називаєте це владою — то я таки справді не змагалась.

Вона обернулась, щоб піти геть, але Ліліан її зупинила:

— Я б хотіла повірити, міс Таґґарт, що ви цілком послідовна і цілковито позбавлена людських слабкостей. Я хотіла б повірити, що ви ніколи не мали бажання підлеститися до когось чи когось образити. Але я бачу, що ви сподівалися побачити тут сьогодні і Генрі, і мене.

— Чому ж? Таки не можу сказати, що сподівалась. Я не бачила списку гостей мого брата.

— То чому ж ви наділи цей браслет?

Даґні неквапливо зустрілась із Ліліан поглядом.

— Я завжди його ношу.

— А вам не здається, що жарт заходить занадто далеко?

— Це ніколи не було жартом, місіс Ріарден.

— Тоді ви мене зрозумієте, якщо я скажу повернути браслет мені.

— Я вас розумію. Але не віддам його.

Ліліан вичекала кілька секунд, наче даючи їм обом усвідомити сенс їхньої мовчанки. Цього разу вона без усмішки витримала погляд Даґні.

— Міс Таґґарт, яких думок ви від мене очікуєте?

— Не тих, яких би вам хотілось.

— Які ваші мотиви?

— Ви знали мої мотиви, коли віддарували мені цей браслет.

Ліліан зиркнула на Ріардена. Його обличчя було беземоційне. Вона не побачила на ньому жодної реакції, жодного натяку чи наміру їй допомогти чи зупинити її, нічого, крім уваги, через яку здавалося, ніби вона стоїть у світлі прожекторів.

Її посмішка перетворилася на захисний щит, задоволена покровительська посмішка, що її метою було знову повернути тему в пристойне русло.

— Я певна, міс Таґґарт, що ви усвідомлюєте, як усе це неправильно.

— Ні.

— Але ж ви знаєте, що небезпечно й потворно ризикуєте.

— Ні.

— Ви не розглядаєте можливості того, що вас можуть неправильно… зрозуміти?

— Ні.

Ліліан з ущипливою посмішкою похитала головою.

— Міс Таґґарт, чи не думаєте ви, що це саме той випадок, коли людина не може дозволити собі потурати абстрактній теорії, а мусить зважати на практичну реальність?

Даґні не всміхнулася.

— Ніколи не розуміла змісту таких тверджень.

— Я про те, що ваше ставлення може бути страшенно ідеалістичним — впевнена, що так воно і є, — але, на жаль, більшості людей не доступні широкі межі вашої свідомості, тому вони неправильно потрактують ваші дії, до того ж, у найогиднішій для вас манері.

— У такому разі відповідальність і ризик будуть їхні, а не мої.

— Я захоплююсь вашою… ні, мені не слід казати «невинністю», але чи можу я назвати це «чистотою»? Ви ніколи над цим не замислювались, я певна, але життя не таке однозначне і логічне, як… як залізнична колія. Печально, але цілком можливо, що ваші високі наміри можуть змусити людей підозрювати речі, які… ну, які — я впевнена, ви це знаєте — мають брудне та скандальне забарвлення.

Даґні не відводила від неї погляду.

— Ви не можете ігнорувати ймовірність цього.

— Я її ігнорую.

Даґні повернулась, щоб іти.

— Ох, але навіщо ви прагнете уникнути суперечки, якщо вам нічого ховати? — Даґні зупинилась. — І якщо ваша блискуча і нерозсудлива сміливість дозволяє вам ризикувати власною репутацією, то чи слід вам ігнорувати небезпеку, яка чигає на містера Ріардена?

Даґні повільно запитала:

— Яка небезпека чигає на містера Ріардена?

— Певна, ви мене розумієте.

— Не розумію.

— Ох, я переконана, немає потреби пояснювати це докладніше.

— Потреба є — якщо ви бажаєте продовжити розмову.

Шукаючи підказки, Ліліан звернула погляд на Ріардена: чи допоможе він їй визначити: продовжувати чи зупинитися. Він не допомагав.

— Міс Таґґарт, — мовила вона, — я вам не рівня у філософських питаннях. Я лише пересічна дружина. Будь ласка, віддайте мені цей браслет, якщо ви не хочете, щоб я подумала те, про що можу подумати, і озвучила те, чого ви не хочете, щоб я озвучувала.

— Місіс Ріарден, чи у такий спосіб і саме в цьому місці ви вирішили ствердити, начебто я сплю з вашим чоловіком?

— Звісно, ні! — її вигук пролунав негайно. У ньому була паніка та автоматичний рефлекс, схожий на сіпання руки кишенькового злодія, впійманого на гарячому. Зі злісним, нервовим вишкіром, з інтонацією сарказму та прямоти, що свідчили про неохоче визнання її справжніх міркувань, вона додала:

— Таке спало б мені на думку в останню чергу.

— Тоді вибачся перед міс Таґґарт, — сказав Ріарден.

Даґні затамувала подих — чути було тільки слабку луну зітхання.

Обидві обернулись до нього. Ліліан не побачила на його обличчі нічого. Даґні прочитала там страждання.

— Генку, немає потреби, — мовила вона.

— Потреба є — для мене, — холодно відповів Ріарден. На Ліліан від дивився, ніби віддаючи наказ, якого вона не могла не виконати.

Ліліан з м’яким подивом вивчала його обличчя, без жодного занепокоєння чи злості, наче людина, яка натрапила на головоломку без жодного розв’язання.

— Звісно, — послужливо мовила вона, голос її знову лунав м’яко та впевнено. — Перепрошую, міс Таґґарт, якщо у вас виникло враження, начебто я підозрюю про стосунки, які вважаю неможливими для вас і — наскільки я знаю його нахили — для мого чоловіка.

Вона відвернулась і байдужо пішла геть, залишаючи їх разом, наче навмисне підтвердження її слів.

Даґні стояла нерухомо,