Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

— О, та я нічого не заперечую. Я це дуже ціную. Чимало інвесторів старого типу покинули мене після «Рудень Сан-Себастьяну». Їх це відвернуло. Проте сучасні акціонери більше на мене покладаються, вони повелися так, як завжди: довірилися. Навіть не можу тобі передати, як я це ціную.

Таґґарт волів, щоб Франциско не розмовляв так голосно. Не хотів, щоб навколо них збиралися люди.

— Ти чудово даєш собі раду, — сказав він упевненим тоном, яким роблять ділові компліменти.

— Так і є. Дивовижно, як протягом останнього року зросли акції «Міді д’Анконій». Проте не думаю, що мені слід цим надмірно пишатись, — у світі залишилось не надто багато суперників, люди не мають, у що вкладати гроші, якщо комусь вдається швидко розбагатіти, а «Мідь д’Анконій» — тут як тут: найдавніша світова компанія, одна з найбільш безпечних упродовж століть. Ти тільки подумай, через що їй довелося пройти за весь цей час. Отож, якщо ви, люди, вирішили, що це найкраще сховище для ваших грошей, що цю компанію неможливо перемогти, що тільки надзвичайна людина здатна заподіяти шкоду «Міді д’Анконій», — ви маєте рацію.

— Що ж, я чув, що ти почав серйозно ставитися до своїх обов’язків, що ти нарешті взявся за бізнес. Кажуть, багато працюєш.

— Невже хтось це зауважив? Інвесторам старого типу було важливо спостерігати за роботою президента компанії. Сучасні акціонери не вважають таке знання обов’язковим. Не думаю, що вони бодай раз зважали на мою діяльність.

Таґґарт усміхнувся:

— Вони зважають на телеграфну стрічку фондової біржі. Вона про все й інформує, хіба ні?

— Так. Так, інформує, врешті-решт.

— Мушу сказати, я радий, що торік ти не вчащав на вечірки. Результати видно по твоїй роботі.

— Видно? Насправді ще не зовсім.

— Мабуть, — ухильно мовив Таґґарт, — мені мало б лестити, що ти прийшов на мою вечірку.

— Я мусив прийти. Думав, ти на мене чекаєш.

— Та ні, не чекав… Тобто, я про те, що…

— Джеймсе, ти повинен був чекати на мене. Це ж величезна офіційна подія, на якій рахують кожен ніс, куди жертви з’являються, щоб продемонструвати, як безпечно буде їх знищити, а мисливці укладають пакти вічної дружби, що триватиме три місяці. Не знаю точно, до якої з груп я належу, але мусив прийти, щоб мене порахували, правда ж?

— Та що ти в біса мелеш? — злісно закричав Таґґарт, зауваживши напругу на обличчях присутніх.

— Обережно, Джеймсе. Якщо ти намагатимешся вдавати, що не розумієш мене, я висловлюватимусь іще чіткіше.

— Якщо ти вважаєш, що правильно проголошувати такі…

— Я вважаю, що це дотепно. Колись люди боялися, що хтось виявить таємниці, про які не знають їхні друзі. Сьогодні вони бояться, що хтось скаже речі, які знає кожен. Чи ви, практичні люди, бодай раз замислювалися, що для того, аби рознести ваш цілісний, великий, складний уклад з цими усіма законами й пістолетами, треба лише, щоб хтось уголос чітко означив те, що ви робите?

— Якщо ти думаєш, що можна приходити на весілля і ображати гостей…

— Ну, що ти, Джеймсе. Я прийшов, щоб тобі подякувати.

— Подякувати мені?

— Авжеж. Ти зробив мені велику послугу — ти, а також твої хлопці з Вашингтона разом із хлопцями з Сантьяґо. Ось тільки я дивуюсь, чому ніхто з вас не потурбувався повідомити про це мене. Директиви, видані кілька місяців тому, душать усю мідну промисловість цієї країни. А в результаті країна раптово змушена імпортувати значно більшу кількість міді. А де у світі залишилися ще бодай якісь запаси міді, як не в д’Анконії? Як бачиш, я маю неабиякі підстави тобі дякувати.

— Запевняю тебе, я не маю з цим нічого спільного, — квапливо мовив Таґґарт. — До того ж, актуальна економічна політика країни не визначається такими міркуваннями, на які ти натякаєш…

— Джеймсе, я знаю, чим вона визначається. Знаю, що всю справу розпочали хлопці з Сантьяґо, вони ж століттями уже на зарплаті у д’Анконії; хоча — ні, «зарплата» — це почесне слово, точніше буде сказати, що «Мідь д’Анконій» століттями виплачує їм гроші за протекцію, — ваші ґанґстери саме так це називають, правда?

Наші хлопці в Сантьяґо називають це податками. Вони отримують свою частку на кожній проданій тонні міді д’Анконії. Тому й мають життєве зацікавлення в тому, щоб я продав якнайбільше тонн. Але коли світ почав перетворюватися на народні республіки, наша країна залишилась єдиною, в якій люди поки що не мусять викопувати в лісі корінці, щоб вижити, — і це єдиний ринок, який залишився на світі. Хлопці в Сантьяґо хочуть монополізувати цей ринок. Не знаю, що саме вони запропонували хлопцям у Вашингтоні, хто там що у кого виторгував, але знаю, що в певний момент у грі з’явився ти, оскільки володієш чималим куснем акцій «Міді д’Анконій». І, безперечно, тебе не засмутило, коли того ранку, чотири місяці тому, наступного дня після виходу директив, ти спостеріг стрибок-планерування «Міді д’Анконій» на фондовій біржі. Це ж просто зістрибнуло з телеграфної стрічки тобі в обличчя.

— Хто дав тобі підстави вигадувати таку обурливу історію?

— Ніхто. Я нічогісінько про це не знаю. Я просто побачив стрибок на стрічці того ранку. Це й розповіло мені всю історію. Крім того, хлопці в Сантьяґо наступного ж тижня підняли податки на мідь і сказали, що я не повинен заперечувати, — не з таким зростанням моїх акцій. Вони працювали заради моїх інтересів, сказали вони. Сказали, що мені не слід непокоїтись: якщо звести обидві події докупи, я став багатший, ніж завжди. І це правда. Таки став.

— Нащо ти все це мені розповідаєш?

— Джеймсе, а чому ти не бажаєш визнати в цьому своєї заслуги? Це на тебе не схоже і не відповідає тій політиці, в якій ти такий експерт. В епоху, коли людина існує не згідно з правами, а згідно з послугами, не можна відмахуватися від вдячної особи, варто зв’язати вдячністю якнайбільше людей. Невже ти не хочеш, щоб я був однією із вдячних тобі осіб?

— Не розумію, про що ти.

— Подумай, яку послугу мені зроблено без жодного зусилля з мого боку. Зі мною не радилися, мене не повідомили, про мене не подумали, все владнали без моєї участі: все, що мені залишається, — це продукувати мідь. Це була величезна послуга, Джеймсе, і ти можеш бути певен, що я за неї віддячу.

Франциско різко відвернувся і, не чекаючи на відповідь, пішов геть. Таґґарт не рушив за ним, відчуваючи: найгірше, що може статися, — це ще одна хвилина їхньої розмови.

Підійшовши до Даґні, Франциско зупинився. Якусь мить він