Читати книгу - "Атлант розправив плечі. Частина друга. Або – або"

Незважаючи на всі сумніви та застереження, що зринули у свідомості, вона не відчула нічого, крім радісної впевненості. Дивно, але його постать у натовпі здавалась їй знаком непорушної безпеки. Та тієї ж миті, коли її усмішка засвідчила, як вона рада бачити Франциско, він запитав:

— Чи не хочеш сказати мені, яким визначним досягненням стала «Лінія Джона Ґолта»?

Відповідаючи, Даґні відчула, як її губи одночасно тремтять і стискаються:

— Шкода, якщо я показала тобі, що досі не захищена від образ. Мене не мусить шокувати, що ти дійшов тієї стадії, коли досягнення зневажають.

— Так, справді дійшов. Я так зневажав цю лінію, що не бажав побачити краху, що вона його зазнала.

Він зауважив на її обличчі раптову зосередженість — ознаку думки, що рухалася до пробоїни, розверзлої у новому напрямку. Певний час він спостерігав за нею, наче знав кожен крок, який вона зробить на цьому шляху, потім гиготнув і сказав:

— А тепер ти не хочеш у мене запитати: хто такий Джон Ґолт?

— Чому я маю цього хотіти, до того ж, саме зараз?

— Невже ти не пам’ятаєш, як кинула йому виклик: нехай прийде і зазіхне на твою Лінію? Що ж, це сталося.

Він пішов, не чекаючи, щоб побачити вираз її очей — злість, збентеження і перші слабкі проблиски запитання.

Реакцію на прибуття Франциско Ріарденові допомогли усвідомити м’язи його власного обличчя: він раптом зауважив, що всміхається, що на його лиці проступила розслаблена гримаса, яка ще кілька хвилин тому, коли він спостерігав за Франциско д’Анконією в натовпі, цілком могла бути усмішкою.

Вперше він зізнався собі у всіх тих моментах, коли він не до кінця розумів і не цілком відкидав думок про Франциско д’Анконію, коли відштовхував враження, перш ніж воно перетворювалося на усвідомлення потреби знову побачити його. У миті несподіваного виснаження — за столом, коли в сутінках згасали вогні печей, дорогою додому, в темряві самотньої прогулянки порожньою сільською місцевістю, у тиші безсонних ночей — він думав про єдиного чоловіка, який одного разу став його речником.

Він відкидав спогад, повторюючи собі: «Але він сам гірший за всіх решту!»; відчував упевненість, що це неправда, і все ж неспроможний назвати причину цієї певності. Він ловив себе на тому, що переглядає газети, шукаючи повідомлення, що Франциско д’Анконія повернувся до Нью-Йорка. А потім відкидав газету, злісно себе запитуючи: «То й що, коли повернувся? Невже ти підеш вистежувати його в нічних клубах та на коктейльних вечірках? Чого ти від нього хочеш?»

Ось чого він хотів — подумав Ріарден, впіймавши себе на тому, що усміхається, вгледівши у юрбі Франциско, — цієї дивної суміші зацікавлення, здивування та надії.

Здавалося, Франциско його не зауважив. Ріарден зачекав, змагаючись із бажанням підійти до нього. «Не варто робити цього після нашої бесіди, — подумав він. — Навіщо? Що я йому скажу?» А потім, із тією ж усмішкою, радісним відчуттям, переконанням, що так буде правильно, він помітив, що іде через всю залу до гурту, що оточив Франциско д’Анконію.

Дивлячись на всіх цих людей, Ріарден дивувався, чому їх притягнуло до Франциско, чому вони ув’язнили його в такому тісному колі, адже їхні посмішки відверто свідчили про те, як він їх обурював. Обличчя мали особливий вираз, притаманний не страхові, а боягузтву: вираз винуватої злості. Франциско обперся на край мармурових сходів, напівсхилившись-напівумостившись на них. Неформальність пози, поєднана з суворою офіційністю одягу, надавала його постаті найвищої елегантності. Франциско був єдиний, чиє обличчя мало безтурботний вираз, а блискуча усмішка свідчила про задоволення від вечірки. Проте його очі, здавалось, залишалися навмисно беземоційні, не віддзеркалювали жодного натяку на радість, виявляли — як застережний сигнал — підвищену сприйнятливість.

Ріарден непомітно став скраєчку і чув, як жінка з великими діамантовими сережками та нервовим розпливчастим обличчям напружено запитала:

— Сеньйоре д’Анконія, як ви думаєте, що станеться зі світом?

— Саме те, на що він заслуговує.

— О, як жорстоко!

— Мадам, невже ви не вірите у вплив закону моралі? — поважно запитав Франциско.

— Вірю.

Ріарден почув, як Бертрам Скаддер, залишаючись за межами групи, промовив до дівчини, яка обурено зойкнула:

— Не дозволяйте собі через нього бентежитися. Ви ж знаєте, що гроші — причина зла, а він — типовий продукт грошей.

Ріарден не думав, що Франциско міг це почути, проте він побачив, як той обернувся до них з поважною та люб’язною усмішкою.

— То ви думаєте, що гроші — причина зла? — запитав Франциско д’Анконія. — А чи цікавилися ви, що є причиною грошей? Гроші — це інструмент обміну, який не може існувати, якщо не існує благ та людей, які їх створюють. Гроші — матеріальне втілення принципів, якими люди, що хочуть взаємодіяти одне з одними, послуговуються в торгівлі та обміні цінностями. Гроші не є інструментом паразитів, які випрошують ваш продукт слізьми, чи грабіжників, які відбирають його силою. Гроші введені в обіг людьми, які створюють. Чи це те, що ви вважаєте злом?

Коли ви приймаєте гроші взамін за ваші зусилля, ви робите це з переконання, що обміняєте їх на продукт зусиль інших людей. Не паразити і не грабіжники надають грошам цінності. Жоден океан сліз чи всі пістолети світу не перетворять ці клапті паперу у вашому гаманці на хліб, необхідний вам, щоб вижити завтра. Ці клапті паперу, які мали б бути золотими — символи честі, ваш запит на енергію людей, які створюють. Ваш гаманець — це свідчення сподівань на те, що десь у світі існують люди, які не знехтують моральним принципом, що становить корінь грошей. Невже саме це ви вважаєте злом?

Чи випадало вам бодай колись шукати корінь створення? Погляньте на електрогенератор і насмільтеся ствердити, що він створений м’язовим зусиллям безмозких тварин. Спробуйте проростити зернятко пшениці, не володіючи знанням, що його вам передали люди, які вперше виявили цю можливість. Спробуйте здобувати їжу самими лише фізичними діями, і ви зрозумієте, що людський розум є причиною всіх створених благ та всіх багатств, які будь-коли існували на землі.

Але ви кажете, що сильні роблять гроші коштом слабких? Про яку силу вам ідеться? Це не сила пістолетів чи м’язів. Багатство — продукт людської здатності мислити. Отже, гроші робить людина, яка винайшла двигун, коштом тих, хто його не винайшов? Чи робляться гроші розумною людиною коштом дурнів? Тими, хто здатен діяти, — коштом