Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

Приглушивши звук приймача, полковник підійшов до сейфа і дістав звідти металеву коробочку. Виважив її на долоні й обережно відкрив. У м’якому клубочку вати лежала тоненька скляна трубочка.

— В цій ампулі — смерть, — примружив очі Мах. — Смерть, яка може й повинна врятувати двох: вас і вашого чоловіка.

…Жінка довго відмовлялась, вагалася. Та невдовзі досвідчений провокатор зламав її волю: полонянка дала згоду виконати завдання поліції безпеки.

Через тиждень Шаньо Мах похвалявся своїм успіхом представникові «Зондерштабу-Р» Шлезінгеру.

— Незабаром ви зможете доповісти в Берлін панам Лахузену і Пайчеру, що персона, яка так непокоїть усіх нас, — мертва.

— Невже Морський? — здивувався обер-лейтенант. — Яким чином?

— До певного часу винахідники тримають свої задуми в таємниці. Чи не так, гер обер-лейтенант?

— Ви праві, — підтвердив Шлезінгер. — Але чи надійна у вас людина? Не підведе?

— Бачите, справа ця дуже тонка, і я не можу бути цілком певним. Але сподіваюся на успіх. Виконавець акту — молода красуня. Ця жінка в наших руках: її суджений, що пропав безвісти, при перевірці знайшовся в концтаборі. Він став заложником. Залишається чекати. Може, день, а може, й тиждень…

Командир разом з комісаром і начальником штабу обмірковував план передислокації підрозділів, які зали. Шили село Каліще: не сьогодні-завтра туди нагрянуть карателі.

До землянки зазирнув радист-шифрувальник Іван Горецький.

— Дозвольте, товаришу підполковник?

— Давай, що там у тебе?

— Розкодував шифрограму, ту, яку недавно принесли з Банської Бистриці.

Морський розгорнув густо списаний олівцем невеличкий аркушик. «Сокіл» повідомляв: «Поліція безпеки послала молоду жінку, красуню, з ампулою ціаністого калію отруїти Морського. Заложником тримають її чоловіка, що потрапив у полон».

— Ще цього нам бракувало! — сказав Морський, передаючи аркушик Григор’єву.

Той уважно перечитав повідомлення і спохмурнів:

— Повідомлення «Сокола» треба негайно передати Центрові.

— А чи варто? Справа стосується лише мене. Тим паче, що нам це стало відомо, — заперечив Морський.

Комісар за віком був старший від командира, мав великий життєвий і оперативно-чекістський досвід. Втупившись проникливими чорними очима в Морського, він радив:

— Не забувай, що ти — радянський розвідник, виконуєш важливе завдання за лінією фронту. До того ж, такі методи фашисти можуть застосувати і до інших наших людей, котрі діють у ворожому тилу. Тому Центр повинен знати, до яких саме терористичних актів вдаються гітлерівці. А ціаністий калій — отрута сильної і моментальної дії.

— Гаразд, — погодився Морський.

За кілька хвилин він написав донесення в Центр, прочитав комісарові й передав Горецькому.

Коли радист виходив із землянки, командир зупинив його:

— Хай зв’язковий знайде Олевського і направить до мене. Незабаром на вході з’явилась кремезна постать.

Сніг обліпив шапку, плечі. Від подиху вітру, що влетів до землянки, полум’я каганця здригнулося, затріпотіло.

— Ведмідь! Обережніше, загасиш світло, — пробурмотів Бобров.

Олевський знітився. Коли полум’я врівноважилось і сутінки порідшали, він посміхнувся.

— Роздягайся, сідай, — запросив командир.

Морський почував особливу симпатію до цього кмітливого й розсудливого чекіста, що став учителем і наставником багатьох розвідників та підривників загону. Олевського любили і поважали, та, мабуть, не кожен, навіть з найближчих друзів, відав, що пізніми ночами цей волиняк, тамуючи біль від утрати рідних, єдиної донечки (їх розстріляли фашисти), пише їм палкі листи, хоча добре знає: адресатів немає серед живих… Ті невідправлені листи були трагічною таємницею душі й серця Олевського.

— Слухай, Сашко, — в тиші землянки аж надто гучно пролунали слова Морського, — тобі знову фашисти підкинули роботу. І де ти думаєш? Ось тут, на столі,— він показав на казанок з їжею. — Не віриш? Слово честі, правду кажу.

Морський розповів зміст шифровки. Після короткої паузи запитав:

— Що будемо робити? Як і де шукатимемо цю таємничу красуню?

Олевський мовчки глянув на присутніх, не кваплячись, дістав сигарету, закурив. Потім розігнав рукою клуби диму і напівжартома відповів:

— Якщо вона й справді красуня, то виявити неважко. Жінок у загоні мало. Та все ж, орієнтуватись є на що. Важче буде знайти речові докази. Шкода, невідомо, коли ця терористка «відкомандирована» до нас. Якщо не помиляюсь, за останні два тижні жінок до загону не приймали.

— А коли прийшла Клавдія Кардаш? Може, вона і є тією красунею? Прикрилась легендою про втечу від поліції безпеки. Мовляв, не хотіла виконувати завдань по виявленню зв’язків населення з партизанами, — міркував уголос Григор’єв.

Начальник штабу мовчки потягнувся до своєї польової сумки. Дістав зошита в чорній клейончатій палітурці, знайшов запис і прочитав:

— Кардаш, вона ж Карташова Клавдія Олександрівна. Прибула в загін 8 січня з Банської Бистриці…

— Чому в неї два прізвища? — запитав Морський.

— Як вона пояснила, під прізвищем Кардаш проживала на фашистській конспіративній квартирі після звільнення з тюрми, — відповів Олевський. — Перевірка в Банській Бистриці це підтвердила. Не виключено, гітлерівці мають намір використати Карташову… Але поведінка її в загоні, участь у бойових операціях не дають підстав сумніватися, що вона розповіла правду…

— Ну що ж, побажаємо Олександру Хомичу швидше викрити гестапівську наволоч, — закінчив командир і перейшов до плану дислокації загону. — Нам треба вибрати надійні місця…

Всі четверо схилились над картою, що лежала на столі.

Тим часом на конспіративній квартирі поліції безпеки, влаштованій в будинку на вулиці Народній у Банській Бистриці, гауптман доктор Круцбергер давав останні настанови «Красуні», яка під прізвищем «Дикань» оселилась за цією адресою. То була інструкція, як розшукати партизанів загону Морського, завоювати довір’я командира й виконати підступне доручення.

Гауптман, звичайно, не підозрював, що за місцем