Читати книгу - "На далеких берегах"

Ферреро доказав за Мехті:

— Якщо там і нема нічого — Крайнєва під будь-яким приводом пошлемо відсиджуватися в одне з далеких сіл. Хай Карранті поки що не бачить його. Коли ж є, — очі Ферреро звузились ще більше, — тоді, справді, все зрозуміло!

Він посмоктав люльку, подумав:

— Давай-но я займуся цією справою. Сам залишайся біля Карранті. Де він?

— Відпочиває.

— А чого це ти так насупився, Михайле?

— Ох, важко мені буде з ним!

— Нічого, тримайся, Михайле!

В очах Мехті спалахнув гнів, рука стиснулась у кулак.

… Карранті справді відпочивав у своїй кімнаті. Він напівлежав на ліжку, підклавши під спину подушку, вкривши ноги ковдрою.

Доба минула вдало. Але він дуже стомився. Щось він швидко почав стомлюватись, Чарлз Беннет, якого у федеральному бюро називали не інакше, як «Беннетом із залізними тросами замість нервів». Гай-гай, перетираються й троси. Та спробуй-но доведи цим молодчикам із Нью-Йорка й Вашінгтона, що такого тягаря, який узяв на свої плечі Беннет, не витримає й залізничний міст! А втім, давно вже відомо, що ситий голодного не, розуміє. Побули б вони хоч один день у його шкурі…

Стемніло. Карранті засвітив свічку. Капнувши стеарином на край стільця, він приліпив її між попільничкою й термосом.

Добре лежати отак — простягшись, ні про що не думаючи… А Крайнєв скоро буде в Сазі. Доведеться ще тижнів два-три походити по лозу ножа. Де там ножа, — бритви. Треба завести бригаду в умовлене місце, а тоді можна буде перебратися і в спокійніший куточок!..

Карранті доторкнувся до пов'язки на лобі — садно трохи боліло. Він знову піймав себе на думці, що дорого заплатив би за склянку хорошого, витриманого коньяку. Ні, потім тріщатиме голова… А голову треба мати свіжу: завтра продовження поєдинку з самим собою, з кожним зустрічним, з Михайлом, з полковником, з Ферреро. Завтра знову треба буде їсти цю паленту, яка має стільки назв, але від цього не перестає бути гидким місивом з борошна, і пити козяче молоко, розведене водою. Завтра доведеться гаряче тиснути руку полковникові за те, що той зумів пустити під укіс папістський ешелон; закликати партизанів до пильності. Не забути б, до речі, ще раз нагадати Крайнєву, що скоро йому передадуть батьківські землі. Хай жде…

Карранті змінив позу. Зашелестіли газети, в безладді розкидані поверх ковдри. Він узяв одну з них.

В оголошенні на четвертій сторінці повідомлялося, що нагорода за голову Михайла підвищена до трьохсот тисяч марок. Цікаво, чи прочитав Михайло це оголошення? Мабуть, не прочитав: невистачило часу — треба було обшукувати кімнату. А папістам все-таки довелося накинути двісті тисяч. Пристойна сума, непогано було б її одержати. Адже так чи інакше, а ліквідувати цього сміливого, але ще не отесаного молодика можна буде тільки з його допомогою — з допомогою Беннета. Скільки ж він запросив би? Та не так уже й багато…

Карранті відкинув газету набік і, поправивши ковдру, заплющив очі.

Йому, Чарлзу Беннету, «номеру дев'ятому», завжди здавалося, що для його щастя треба не так уже й багато.

Двадцятидворічний Чарлз — студент Філадельфійського університету, завзятий гравець у бейсбол І не менш завзятий гультяй — відчув раптом непереборну відразу до щоденних лекцій з юриспруденції і страшенно нудних фоліантів у шафах університетської бібліотеки.

До нудоти набрид і дядьків дім: нудні розмови про вартість бичачих шкур на ринку (дядько торгував ними); потьмянілий портрет Авраама Лінкольна у вітальні й слізні ремствування на те, що жоден з нових президентів не схожий на нього; традиційний різдвяний пиріг і танці з навдивовижу дурними кузинами, що боялися всього на світі — привидів, автомобілів, холери, лимонаду з льодом і близького знайомства з молодими людьми на зразок Чарлза; бурхливі захоплення з приводу недавно купленої пральної машини; один долар, який він акуратно одержував щосуботи на кишенькові витрати.

Долара явно невистачало. Танцівниця з бару Клер Денсі починала вже розуміти, що не від доброго життя в одну суботу ходить він з нею в кіно, а в наступну — їздить у заміський дансинг, але ніколи не робить і того й іншого в один вечір. Клер уміла не тільки заразливо сміятися й носити спідниці, які підкреслювали крутість ії стегон, а любила подумати й про майбутнє. Вони сиділи поруч за круглим столом на веранді дансинга, посмоктували коктейль через соломинку або пили віскі з содовою, і Клер вголос мріяла про власний будиночок на схилі пагорба — обов'язково в Оклахомі або Вісконсіні. Вона уявляла собі цей будиночок до найменших подробиць: у ньому має бути не більше п'яти-шести кімнат, поліровані низькі меблі, строгий кабінет з друкарською машинкою й книжковими полицями, вбудованими в стіну, камін у вітальні, складений з простої цегли, і крісло перед ним; кухня з електричною плитою й електричним холодильником.

Чарлз також не відмовився б од будинку з каміном, з Клер і кабінетом, хоча він і не зовсім розумів, що йому робити в цьому кабінеті: він давно перестав відвідувати університет, і його вигнали звідти.

На долар в тиждень можна було купити тільки мідну дощечку, щоб прибити її на вхідних дверях будинку, але не сам будинок. Чарлз написав статтю про розквіт Філадельфії за останні роки й послав її в найбільшу газету. Статтю повернули назад, а з Чарлза здерли двадцять п'ять центів за поштові витрати.

Чарлз подався на конкурс, оголошений чи то свинячим, чи мануфактурним «королем». Щоб одержати приз, треба було до сьомого поту, в самих трусах, вибивати чечітку на льоду катка. Чарлз мужньо протанцював чотирнадцять годин підряд, але не міг угнатися за іншими; і приз дістався щасливчикові з помітним пузцем, що не завадило йому одначе протанцювати на льоду п'ятдесят шість годин.

Чарлз довго порівнював свої фотографії з фотографією Тайрона Пауера — зірки, яка тоді щойно сходила на голлівудівському небосхилі, і, вирішивши, що від цього порівняння жахнутися не можна, послав свої фотографії фірмі «Парамоунт». Йому відповіли, що в разі потреби його запросять як статиста.

Чарлз зажурився. Дядько, дізнавшись, що його вигнали з