Читати книгу - ""Веста" не знає пощади, Микола Козакевич"

— Ми доїхали сюди і побачили у рові людину. А що було потім, то ви вже знаєте…

Завірюха замислився на хвилину, тоді спитав:

— А чому, не розумію, ви почали свою розповідь од тієї машини? Адже ви могли побачити вбитого зовсім незалежно від красивого автомобіля…

Сержант Недєльський неспокійно зарухався: саме про це кортіло спитати і йому, тільки він не насмілився перебити капітана.

Старший тракторист знизав плечима:

— Ми б його зовсім не побачили, якби не та машина. У таку ж темну ніч дивишся тільки на шосе, а не по канавах, Але, виїжджаючи з-за повороту, ми побачили червоні вогні машини, що стояла на цьому місці. Та сама. Фелєк ще сказав: “Ти дивись — знову ця шикарна машина…” Тільки-но я це промовив, як машина рушила і помчала, мов диявол, у напрямі Варшави…

— А як у такій темряві ви впізнали цю машину? — спитав Завірюха, прикинувши, що від повороту сюди було добрих сто метрів. — Адже ваші фари навряд чи могли освітити її…

— Якби вона не була така модерна, то ми б її не впізнали. Але задні вогні у неї були великі, наче тарілки…

— А між ними освітлена пластмасова червона стрілка, — додав другий тракторист.

— Вашу увагу привернуло те, що машина стояла саме тут?

— Так. Я теж вирішив зупинитися, розім’ятись трохи…

На шосе од Варшави раптом заблищало світло фар, і незабаром під’їхала міліцейська санітарна карета. З неї вискочили лікар, фотограф, міліціонер із службовим собакою і ще один сержант. Тепер Недєльський зрозумів, чому капітан не поспішав оглядати труп і місце злочину. У темряві не можна було докладно оглянути місце події і навколишню територію.

Ледве привітавшись, люди з санітарної карети приступили до роботи. Фотограф встановив штатив і наладив прожектори; міліціонер водив пса, який вишукував слід; лікар оглядав труп, сержант уважно вивчав місце злочину. І Недєльський, побачивши, що коротка літня ніч уже блідне, почав описувати ситуацію. Завірюха ходив від одного до другого, заглядав через плече, цікавився результатами їхньої роботи, але не заважав. Кожен знав, що і як треба зробити, знав, що плоди їхньої праці допоможуть у дальшому слідстві.

— Причина смерті? — поцікавився Завірюха, зупиняючись біля лікаря.

— Постріл у голову, ушкодження мозку, — сказав лікар, не припиняючи огляду.

— Постріл зблизька? — спитав ще капітан.

— Очевидно, але точно я визначу тільки після розтину тіла, — буркнув лікар.

Завірюха попрямував до міліціонера з чудовою вівчаркою.

— Нюхай, нюхай! Шукай слід!

— Собака щось бере? — запитав капітан.

Міліціонер знизав плечима:

— Тут і сам святий дух нічого не зробив би, товаришу капітан. Земля навколо витоптана, мов на трамвайній зупинці. Це все оті трактористи і тутешня міліція…

— Спробуйте збільшити радіус, — порадив Завірюха

— Пане капітан! — гукнув хтось від рову, де лежав труп. У сутінках світанку Завірюха побачив Недєльського, який махав йому рукою. Капітан підійшов.

— У чому справа?

— Гільза, — сказав сержант, гордий, що саме йому пощастило знайти цей важливий речовий доказ. Капітан уважно оглянув гільзу. Калібр — 7,62, дата випуску — 1948 рік. Не встиг капітан відійти, як його знову покликали.

— Пане капітан, є слід!

Нахиливши морду до самої землі, собака впевнено біг, натягуючи поводок.

— Щось є! Іти по сліду! — сказав провідник.

— Напевно, десь в кущах почув шкірку від ковбаси, — в’їдливо промовив Юрек, але в м’якій зрихленій землі всі побачили виразні сліди, які вели до кущів, ще рідкою чорною щіткою вималювалися на світлому вже небі. Пройшли метрів триста. Під товстим крислатим деревом невідомий, напевне, зупинився, бо слідів тут було багато. Собака кружляв біля дерева, потім тихо заскавучав і почав розгрібати землю під товстим вузлуватим коренем, частина якого виходила на поверхню. Раптом з-під лап вилетів рівний, квадратний пласт дерну, вирізаний, мабуть, ножем або лопатою.

— Шукай, Тумри, шукай! — заохочував собаку провідник.

— Я вже бачу, як цей Тумри вигребе стару кістку, — ущипливо вставив В’юн. І одразу ж скрикнув: — О, хай йому чорт! — Ці слова означали у шофера найбільшу повагу і подив. З-під лап собаки вилетів великий пакет, загорнутий у газету і старанно перев’язаний мотузком.

— Віддай, Тумри, віддай! — наказав провідник. Собака слухняно розціпив щелепи, міліціонер узяв пакет і вручив його капітанові. Не розпаковуючи знахідки, Завірюха наказав:

— Ідіть далі по сліду. Треба знати, куди звідси пішов бандит.

Вони знову рушили за собакою. Слід трохи попетляв по чагарнику, потім звернув наліво, через стерню, і вивів на дорогу метрів за двісті від того місця, де знайшли труп Чорної Ручки. Мокрі від роси, вони вийшли на шосе. Тумри неспокійно закрутився, заскавучав і безпорадно зупинився.

— Далі не піде, — сказав провідник. — Слід кінчається…

— Чому? — заперечив капітан. — Адже вночі цією дорогою мало хто їздив чи ходив, собака навіть на шосе повинен узяти слід.

І тут несподівано обізвався Юрек В’юн, який уже кілька хвилин уважно приглядався до асфальту:

— Все, пане начальник. Амба! Звідси він поїхав машиною. Отут, бачите, є навіть кілька краплин масла. Звідси машина рушила на Варшаву.

Уже побіжний аналіз слідів підтвердив, що це саме так. Капітан вголос розмірковував, чи це та машина, про яку говорили трактористи, але Юрек впевнено заперечив:

— Зовсім інша форма шин і віддаль між колесами, я порівняв відбитки шин. Та машина була більша, ніж ця…

— Може, ти й маєш рацію, але треба перевірити. Юреку, іди швиденько і поклич сюди спеціалістів і експертів…

І тільки тепер капітан почав розв’язувати пакет, загорнений