Читати книгу - "У пущі, Леся Українка"

Що мушу кидать статую й летіти

Якомусь дурню мурувати піч.

Не діжде він!

Джонатан

А як не стане хліба?

Річард

То буду глину їсти.

Джонатан

А родина?

Річард

За неї не турбуйсь, я не жебрак.

Джонатан

Але ж ти напитаєш ворогів

Таким обходінням.

Річард

Та дай же спокій!

Хіба немає іншої розмови...

Суттєво перероблена сцена з фігуркою Дженні з I дії. Після слів: «То чом же їх ліпить не можна?» спочатку йшов такий текст:

Кембль

От як, дочко?

Так ти вже на моделі перейшла?

Дженні

Їй-богу, татку, я того не знала,

Що він мене ліпив.

Кембль

Так і повірю!

Яка ж вона, ота твоя фігура?

Дженні, не підіймаючи очей, показує на комин.

Кембль

(підходить і дивиться на статуетку Дженні)

Чи ба, в яку принцесу нарядив!

Іще б тут ображатись. Се вже, дочко,

Восковий комплімент, а не фігура.

Ну-ну! А я й не знав!

Дженні

Та що ж «не знав»!

Хіба се що? Хіба се гріх?

Кембль

Авжеж!

Один: «Не сотвори собі кумира»,

А другий: «Дівчини не зводь зума»,

А третій: «Не давайся на підмову»,

Ся третя заповідь про тебе, Дженні.

Крістабель

(тихо озивається)

Шановний батьку Джошуе, дозволь

Запевнити, що брат мій не з таких,

Аби з ума дівчат невинних зводив.

Чи так, матусю?

Едіта

Правда, Крістабель,

Ти добре кажеш. Брате Джошуе,

З тих трьох гріхів, що ти сказав, зостався

Один: «Не сотвори собі кумира»,

Се гріх великий, більший, ніж два інших,

Але для правди треба-бо признати,

Що в інших мій нещасний син не винен.

Дженні

Мати Едіто, чим

Твій син нещасний?

Едіта

Тим, що в гріху живе.

Дженні

Але, скажи, се, може, справді гріх

Робить портрети?

Кембль

Ну, се не портрет,

Портрети, бач, мальовані бувають,

Твій ліплений. Се бридко перед богом,

Вже ніде правди діти.

Дженні

Я гадала,

Що тільки бог поганський, то кумир.

Кембль

Ні, сказано: «Ні всякої подоби».

Се бридко перед богом. Добре, дочко,

Що ти спитала батьківської ради,

Бо іграшки ведуть до згуби часом.

Так отже більш портретів тих не треба.

Дженні

(смутно)

Добре, татку.

Кембль

А Річарду скажу, щоб він се знищив,

Щоб не було сього!

Дженні

(мимохіть )

Ох, татку!

Кембль

(суворо)

Дженні!

Дженні

Та я ж нічого.

Кембль

Ну, гляди мені -

Бо як довідаюсь про щось такого,

То знаєш, я часами не жартую,

Не подивлюсь на те, що єдиначка.

Дженні

(до Крістабелі)

Ну, і чого він гримає на мене?

(Ховається у Крістабелі на грудях, плаче.)

Крістабель

(лагідно )

Батьку Джошуе,

Прошу тебе, не гнівайся на Дженні,

І вір, що є в сій хаті щирі друзі,

Прихильні завжди до твоєї доні,

Її в сій хаті гріх спіткать не може,

А тільки приязнь і порада щира.

Як Дженні часом, може, й необачна,

Так трошечки, бо се ще молодощі.

Вір, батьку Джошуе, і вибач їй.

(Гладить Дженні тихо по гладко причесаній головці. Та
схлипує по-дитячому, дедалі затихає.)

Кембль

Та я ще тільки осторогу дав,

А се дурне дівча мерщій у сльози,

Ну, годі там. Сестро Едіто, знаєш,

Твоя дочка не дарма Крістабель,

Їй се імення до душі пристало.

Крістабель

Ти завжди добрий, батьку Джошуе.

Суттєво перероблений і скорочений останній монолог Річарда.

Річард

(сам)

Душа моя за океан полине,

А я зостанусь тут, мов тіло без душі

Серед костей і сих своїх потвор мертворожденних.

(До статуї.)

Яка бридка! Ненавиджу тебе! Горить лице

Від сорому, що показав тебе!

Так згинь же, проклята, зо мною вкупі,

Не хочу я себе переживати!

Хай згине все і сліду не покине.

(Замахується, щоб скинути статую з п’єдесталу, але опускає руки.)

Ні, не здіймається рука на тебе,

Дитя моєї розпачі і туги.

І жаль мені тебе, так тяжко жаль,

Мов батькові нещасного дитяти,

Що вічною калікою вродилось.

Навіщо маю нищити тебе?

Твій вік і так недовгий, ще не встигну

Я сам у порох обернутись,

Як висохне й розсиплеться ся глина.

Так, бронзи й мармуру сей твір не діжде,

Не пережить йому свого творця. Ну, а ти?

Моя невдала, безталанна мрія?

Ще б, може, здався віск сей на свічки,

Як той, що послужив для Годвінсона,

Незгірший був би вжиток, ніж тепер?..

(Дивиться на ескіз довго.)

А все-таки і тут душі частина

Зосталася життям тривожним жити,

Не вся душа пішла за океан.

Туди пішло душі моєї щастя,

А тут зосталось тяжке побивання,

Се пам’ятник моєї боротьби;

Я заповідаю сей твір братам-артистам,

Якщо вони настануть в сій країні,

Він їм розкаже, чим я міг би стати

І чим не став; чи сам я з того винен,

Чи люди, чи що інше - хай же зважать

Вони самі, коли збагнути можуть.

Я не збагнув і вже не маю сили

Розв’язувати загадки тієї.

Готовий заповіт. Чого ще ждати?

Либонь, вже час мені рушать в дорогу.

Великую,