Книги Українською Мовою » 💛 Фентезі » Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова 📚 - Українською

Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Житіє моє" автора Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова. Жанр книги: 💛 Фентезі. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 269 270 271 ... 279
Перейти на сторінку:
від сектантів големи могли і без мене, а от шукати божевільних білих без допомоги аґента «нагляд» міг би цілу вічність. Тепер же за добу лише Посвячених різних мастей наловили більше дюжини. Інгерніка здригнулася.

Я думав, що Ларкес про Світову Вісь, взагалі, забуде — два дні від нього анічичирк було. Правда, це не завадило йому виставити охорону в Академії і на звалищі (без амулетів-«прищепок», ха!) і сигналізувати про знахідку якимось знавцям старовини. Тепер експерти, приголомшені новиною, топталися біля входу в комплекс, а пригнані Шерехом големи дивилися на них зсередини. Нежить поставився до новознайденого гнізда, як запеклий господар-власник, і нікого туди пускати не хотів, а я навіть сперечатися з ним не міг в силу глибокої солідарності (цим лише дай). Стимулів щось шукати і кудись рватися більше не було, я почав збиратися в Суессон.

Тут-то і почалися справжні чудеса.

У мене знову з’явився куратор. Печальний дідок з цапиною борідкою поцікавився, чи не бажаю я переїхати в трохи просторіше житло. Не встигло відзвучати легковажне «так», як в моєму розпорядженні з’явився номер в готелі, за розмірами схожий на наш краухардський будинок, вечеря, яку полковник Райк зміг би осилити лише після тривалого посту, і навіть доступні покоївки, але їх після третього разу довелося вигнати — навіть чорному треба колись спати. А зранку — жорстоке похмілля… Краще б я з покоївками далі розважався, чесне слово!

Пан Ларкес наче поставив собі за мету визначити межі мого нахабства. Привід був простий: мене простили затриматися в Фінкауні до вияснення питань з «ла-ла-ла». Просили дуже ввічливо, оскільки місцеві журналісти встигли запам’ятати мою фізіономію, а появи нової сенсації ніхто не хотів (уявіть собі заголовок: «Фінкаун — місто над безоднею», або «Шерех з нами!»). Всі ці події нагадували мені дурнувату краухардську приказу про кота, який втопився в сметані (так от, виявляться, що відчувала нещасна тваринка). «Все що хочеш — ось, на, тримай!» Проблема лише, що всі бажання в такій атмосфері раптом кудись зникають.

Таке життя не йде чорним на користь, точно кажу! До хорошого швидко звикаєш, а як я потім в Суессоні собі потім сам шкарпетки прати буду? Але одне діло — розуміти все в теорії, а друге — відмовитися від халяви, яку буквально пхають тобі до рота. Моя краухардська гордість взяла вихідний, стало ясно, що добровільно я з таких апартаментів нікуди не поїду. На що, власне, НЗАМПІС і розраховували.

Міс Фіберті відбула в Редстон записувати враження, кинувши мене на поталу долі. Щоб остаточно не зануритися вглиб деградації, я замовив у портьє підшивку «Північно-західного алхіміка» за минулий рік і зосередився на виконанні планів, давно-давно записаних в щоденнику. Наприклад — сходив у татову бібліотеку, без особливих церемоній, через цвинтар. Питання зі сторожею вирішилося просто: я сказав Ларкесу, що хочу буди сам з предками години на дві. В результаті кладовище закрили на профілактику (!), і шлях до цілі був вільний.

Після відвідин нижніх рівнів «ла-ла-ла» сховок не вразив: предки влаштували його в невеличкому залі між підйомником і внутрішніми дверима притулку. Самі двері не відчинялися ні ззовні, ні зсередини (Шерех послав голема посмикати за ручку). Нежить повідомив, що в коридорі з другого боку є сліди сильної пожежі, імовірно, від жару броньові плити деформувалися і затиснули двері намертво.

Що й на краще. Нафіга мені в моєму тайнику гості?

Вміст тайника виявився непідйомним, навіть охопити одразу неможливо. Найперше за все, в очі кидалися книжки. Їх було багато, навіть більше, ніж в колекції Акселя, вони стояли на саморобних полицях і громадилися купами на підлозі, густо посипані засобами від жучків і гниття.

Що називається — оце так пощастило! Навіть якщо мені не вдасться прочитати жодного рядка, у мене на руках історична реліквія крутіша за національну бібліотеку. Скільки вона коштує, в кронах порахувати неможливо. Нафіг роботу! Варто виставити одну таку книжку на торги… І Ларкес моє зібрання махом націоналізує. Треба бути обережним.

Півгодини я провів, трепетно перебираючи дорогоцінні переплети і маючись питанням — як це все волочити? І куди? Вежі-то в мене досі нема! Осередки знань важили, як добра цегла, деякі за форматом переважали сучасну енциклопедію, а деякі мали обкладинки з міді. Стало ясно, що за один захід знахідку не забереш, а випускати її з поля зору мені було фізично боляче. Можна, звичайно, відправити бібліотеку в Суессон посилкою, але що, якщо частину книжок вкрадуть? В результаті, я вирішив лишити все, як є. Чому ні? Світову Вісь знайдено, Чудесники дістали по голові, моя помста практично здійснилася, а для того, щоби задовольняти запалену цікавість, є кості (відповіді на питання найкраще отримувати з першоджерел).

На вільному від книг майданчику влаштувалася скриня з амулетом і всяким корисним для магів барахлом. Природньо, ніякого натяку на опис чи каталог ніде не було. Я уявив собі всю повноту наслідків, якими може закінчитися активація незнайомого амулета, а тому закрив скриню нафіг. І що найобразливіше — ні монет, ні золотих злитків, ні, хоча би розсипів діамантів предки заникати не здогадалися. Хоча… коли це в чорних бувало вдосталь грошей?

Кладовище я залишав зі змішаними почуттями: збулася мрія ідіота. А головне — вчасно, ніби. І не похвалишся нікому — той самий «нагляд» все і конфіскує. Обов’язково знайдуть, до чого докопатися, волоцюги ганебні! Як це деяким чорним (не будемо показувати на них пальцями) вдається комфортно жити в такій обстановці? Схоже, це лише мені щастить на всякі незручні цінності.

Через тиждень райського життя мені дали зрозуміти, що безплатних пампушок не буває — Ларкес ввічливо запропонував мені зустрітися з одною дуже (дуже!) поважною людиною. Оскільки скаржитися було гріх і не було на що, я погодився.

Делегований для переговорів тип ім’я своє називати не став. Напевне, боявся, що я можу йому наврочити (є у людей такий забобон), а може, у нього на некромантів така реакція? Чи мешканці високих кабінетів вирішили, що краухардську сволоту краще не дратувати? Несподівана думка. Чи міг я заробити певну репутацію? Ну і що, що молодший за сто років! Я — чаклун, який зумів відбитися від «нагляду», а це багато вартує. Пережив зламаний Круг, витер носа Чудесникам, перемогу над імперією забезпечив практично самотужки. З братства Салема виру взяв (цікаво, це мені плюс чи мінус?), старих пнів змусив з собою миритися. Он, Аксель випендрювався спочатку, і чого він досягнув? А те, що ніхто мене не знає, то скільки людей знає на ім’я Сатала?

Так, я крутий і всіх переміг! Це очевидно. Одразу з’явилося таке відчуття, наче мене не на зустріч викликали, а я великодушно прийняв відвідувача.

1 ... 269 270 271 ... 279
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.

Подібні книжки до книжки «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова» жанру - 💛 Фентезі:


Коментарі та відгуки (0) до книги "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"