Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"

Я думав, що Ларкес про Світову Вісь, взагалі, забуде — два дні від нього анічичирк було. Правда, це не завадило йому виставити охорону в Академії і на звалищі (без амулетів-«прищепок», ха!) і сигналізувати про знахідку якимось знавцям старовини. Тепер експерти, приголомшені новиною, топталися біля входу в комплекс, а пригнані Шерехом големи дивилися на них зсередини. Нежить поставився до новознайденого гнізда, як запеклий господар-власник, і нікого туди пускати не хотів, а я навіть сперечатися з ним не міг в силу глибокої солідарності (цим лише дай). Стимулів щось шукати і кудись рватися більше не було, я почав збиратися в Суессон.

Тут-то і почалися справжні чудеса.

У мене знову з’явився куратор. Печальний дідок з цапиною борідкою поцікавився, чи не бажаю я переїхати в трохи просторіше житло. Не встигло відзвучати легковажне «так», як в моєму розпорядженні з’явився номер в готелі, за розмірами схожий на наш краухардський будинок, вечеря, яку полковник Райк зміг би осилити лише після тривалого посту, і навіть доступні покоївки, але їх після третього разу довелося вигнати — навіть чорному треба колись спати. А зранку — жорстоке похмілля… Краще б я з покоївками далі розважався, чесне слово!

Пан Ларкес наче поставив собі за мету визначити межі мого нахабства. Привід був простий: мене простили затриматися в Фінкауні до вияснення питань з «ла-ла-ла». Просили дуже ввічливо, оскільки місцеві журналісти встигли запам’ятати мою фізіономію, а появи нової сенсації ніхто не хотів (уявіть собі заголовок: «Фінкаун — місто над безоднею», або «Шерех з нами!»). Всі ці події нагадували мені дурнувату краухардську приказу про кота, який втопився в сметані (так от, виявляться, що відчувала нещасна тваринка). «Все що хочеш — ось, на, тримай!» Проблема лише, що всі бажання в такій атмосфері раптом кудись зникають.

Таке життя не йде чорним на користь, точно кажу! До хорошого швидко звикаєш, а як я потім в Суессоні собі потім сам шкарпетки прати буду? Але одне діло — розуміти все в теорії, а друге — відмовитися від халяви, яку буквально пхають тобі до рота. Моя краухардська гордість взяла вихідний, стало ясно, що добровільно я з таких апартаментів нікуди не поїду. На що, власне, НЗАМПІС і розраховували.

Міс Фіберті відбула в Редстон записувати враження, кинувши мене на поталу долі. Щоб остаточно не зануритися вглиб деградації, я замовив у портьє підшивку «Північно-західного алхіміка» за минулий рік і зосередився на виконанні планів, давно-давно записаних в щоденнику. Наприклад — сходив у татову бібліотеку, без особливих церемоній, через цвинтар. Питання зі сторожею вирішилося просто: я сказав Ларкесу, що хочу буди сам з предками години на дві. В результаті кладовище закрили на профілактику (!), і шлях до цілі був вільний.

Після відвідин нижніх рівнів «ла-ла-ла» сховок не вразив: предки влаштували його в невеличкому залі між підйомником і внутрішніми дверима притулку. Самі двері не відчинялися ні ззовні, ні зсередини (Шерех послав голема посмикати за ручку). Нежить повідомив, що в коридорі з другого боку є сліди сильної пожежі, імовірно, від жару броньові плити деформувалися і затиснули двері намертво.

Що й на краще. Нафіга мені в моєму тайнику гості?

Вміст тайника виявився непідйомним, навіть охопити одразу неможливо. Найперше за все, в очі кидалися книжки. Їх було багато, навіть більше, ніж в колекції Акселя, вони стояли на саморобних полицях і громадилися купами на підлозі, густо посипані засобами від жучків і гниття.

Що називається — оце так пощастило! Навіть якщо мені не вдасться прочитати жодного рядка, у мене на руках історична реліквія крутіша за національну бібліотеку. Скільки вона коштує, в кронах порахувати неможливо. Нафіг роботу! Варто виставити одну таку книжку на торги… І Ларкес моє зібрання махом націоналізує. Треба бути обережним.

Півгодини я провів, трепетно перебираючи дорогоцінні переплети і маючись питанням — як це все волочити? І куди? Вежі-то в мене досі нема! Осередки знань важили, як добра цегла, деякі за форматом переважали сучасну енциклопедію, а деякі мали обкладинки з міді. Стало ясно, що за один захід знахідку не забереш, а випускати її з поля зору мені було фізично боляче. Можна, звичайно, відправити бібліотеку в Суессон посилкою, але що, якщо частину книжок вкрадуть? В результаті, я вирішив лишити все, як є. Чому ні? Світову Вісь знайдено, Чудесники дістали по голові, моя помста практично здійснилася, а для того, щоби задовольняти запалену цікавість, є кості (відповіді на питання найкраще отримувати з першоджерел).

На вільному від книг майданчику влаштувалася скриня з амулетом і всяким корисним для магів барахлом. Природньо, ніякого натяку на опис чи каталог ніде не було. Я уявив собі всю повноту наслідків, якими може закінчитися активація незнайомого амулета, а тому закрив скриню нафіг. І що найобразливіше — ні монет, ні золотих злитків, ні, хоча би розсипів діамантів предки заникати не здогадалися. Хоча… коли це в чорних бувало вдосталь грошей?

Кладовище я залишав зі змішаними почуттями: збулася мрія ідіота. А головне — вчасно, ніби. І не похвалишся нікому — той самий «нагляд» все і конфіскує. Обов’язково знайдуть, до чого докопатися, волоцюги ганебні! Як це деяким чорним (не будемо показувати на них пальцями) вдається комфортно жити в такій обстановці? Схоже, це лише мені щастить на всякі незручні цінності.

Через тиждень райського життя мені дали зрозуміти, що безплатних пампушок не буває — Ларкес ввічливо запропонував мені зустрітися з одною дуже (дуже!) поважною людиною. Оскільки скаржитися було гріх і не було на що, я погодився.

Делегований для переговорів тип ім’я своє називати не став. Напевне, боявся, що я можу йому наврочити (є у людей такий забобон), а може, у нього на некромантів така реакція? Чи мешканці високих кабінетів вирішили, що краухардську сволоту краще не дратувати? Несподівана думка. Чи міг я заробити певну репутацію? Ну і що, що молодший за сто років! Я — чаклун, який зумів відбитися від «нагляду», а це багато вартує. Пережив зламаний Круг, витер носа Чудесникам, перемогу над імперією забезпечив практично самотужки. З братства Салема виру взяв (цікаво, це мені плюс чи мінус?), старих пнів змусив з собою миритися. Он, Аксель випендрювався спочатку, і чого він досягнув? А те, що ніхто мене не знає, то скільки людей знає на ім’я Сатала?

Так, я крутий і всіх переміг! Це очевидно. Одразу з’явилося таке відчуття, наче мене не на зустріч викликали, а я великодушно прийняв відвідувача.