Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

Олена має рацію, я занадто вразлива для таких підступних ігор. Занадто невпевнена в собі, щоб бути стійкою, залишатися на твердих ногах, коли мене штовхають і б'ють.

Мені не впоратися, не вийти переможцем у нерівній боротьбі. А значить настав час виплутуватися з цієї безглуздої гри.

****

Коли хвороба відступила, я з подвоєною силою взялася наздоганяти навчання. Нудніше дисципліни, ніж право, мабуть і не вигадаєш. Складно, незрозуміло та не цікаво. Але навчаючись, хоч і не з власної волі, на факультеті міжнародного права, не знати основного предмета – просто ганебно, тому я з властивою мені відповідальністю слухняно корпіла над підручниками кілька днів поспіль. Не відповідаючи на дзвінки хлопців, і всіляко уникаючи їх в університеті, я повністю поринула у навчання. А може просто намагалася вдавати.

Знаю, це безглуздо і я просто тягла час. Я ніяк не могла придумати, як поставити крапку у всій цій історії зі спором. Мені хотілося вийти з гри переможницею, королевою, а не жалюгідним пішаком, нікчемним предметом суперечки. Хотілося втерти хлопцям ніс. Хотілося поставити їх на місце, щоб їм більше ніколи не спадало на думку сперечатися на живих людей. Але я не знала, як. Я ніколи не блищала винахідливістю та дотепністю. Тому я просто чекала. Чекала, сподіваючись, що якось мене осяє ідея, або підвернеться зручний випадок.

Тим часом хлопці продовжували напирати. Переховуватися від них вічно б у мене не вийшло, вони знали, де я навчаюся, де живу, як переміщаюся. Раз у раз я натикалася на когось із них у коридорі, у гуртожитку, на вулиці. Мені доводилося обходити звичні місця десятою дорогою, ховатися в аудиторіях до кінця пар, і взагалі не відвідувати їдальню, але вони все одно мене знаходили. На мою бідну голову все сипалися і сипалися нескінченні пропозиції, наполегливі запрошення і навіть дорікання.

Після того випадку в моїй кімнаті, Саша став мені вкрай неприємний, тож його пропозиції я відхиляла зі спокійною душею, напустивши на себе холодно-непохитний вигляд.

З Тимуром так не виходило. Він був добрим хлопцем. І він допоміг з ліками для тварин, хоча мені навіть не довелося його про це просити: мабуть, він так хотів перемогти, що сам, з власної ініціативи виявив великодушність. А може він і справді перейнявся? Може йому справді стало шкода покинутих звірів?

Та хто ж тепер дізнається? Можливо, це знову моя безглузда звичка проявляла себе, вплітаючи в особистість Тимура благородство, якого насправді в ньому зроду не водилося.

Я не знаю, де була правда, я заплуталася. Але якщо чесно, попри все, я була йому безмежно вдячна. Хіба важливі його мотиви, коли завдяки йому ми змогли нарешті по-справжньому подбати про своїх вихованців? Підлікували, нагодували, розмістили з хоч якимось комфортом. Це означало для мене дуже багато. Я почувала себе зобов'язаною. Саме тому я пообіцяла йому побачення. Одне побачення, і на цьому все. Я вирішила, що на цьому все і скінчиться.

Так, я так вирішила.

Але тут на обрії з'явився Олексій.

- Ти просто не маєш права мені сьогодні відмовити! - бадьоро заявив хлопець, нагнавши мене в коридорі гуртожитку, і без запрошення увірвавшись до моєї кімнати.

Невелику кімнатку відразу заповнив сильний запах його парфуму. І чого це він так намарафетився? Я пересмикнула плечима і скривилася. Така безцеремонність дратувала, і те, що він знаходився так близько в закритому просторі, змушувало незатишно зіщулитися.

- Мені ніколи, треба займатися, вибач... - Навіть до ладу не вислухавши хлопця, відразу відмовила я, киваючи головою на двері.

- Ні-ні, відмови не приймаються. – хитро примружився Олексій. – У мене сьогодні день народження, щоби ти знала.

- Оу, - розгубилася я, - вітаю. Але тоді тим більше… Мені нема чого тобі подарувати, та й взагалі…

- Ліка, - Льоша обхопив мої плечі руками і з теплотою (яка, швидше за все, далася йому нелегко) у погляді додав, - твоя присутність - найкращий подарунок. Ти й так останнім часом не балувала мене увагою: то хвора, то зайнята. Але сьогодні треба. - Я відкрила рота, щоб заперечити, але Льоша не дав мені вставити і слова, стиснув мої плечі і повторив. - Треба, Ліка, треба. Некрасиво відмовляти імениннику. Я можу образитися, затаїти на тебе злість. Порчу навести. – Жахливо розширивши повіки, потойбічним голосом додав Льоша.

Я скривилася. День народження? Знайшов привід, теж мені… Я вивільнилася з його чіпких рук і відійшла до вікна, на безпечну відстань.

Мене мало хвилювали його іменини, і я нічим не була зобов'язана йому, якщо на те пішло. Льоша навіть не був мені симпатичний, і на відміну від того ж Сашка, виявився доволі марним. У мене не було причин погоджуватися, і по-хорошому мені варто було просто виставити його за двері, але я навіщось запитала:

– А хто ще буде?

Льоша засяяв, ніби я вже погодилася, і махнув рукою.

- Та так, Ванько, мої двоюрідні брати, і ще пара людей. Затусимо у клубі. Я вже столик замовив... - Олексій знову рушив до мене, нахабно простягаючи руки, і в мене різко вирвалося:

- Гаразд, я прийду.

Стоп. Що?

Я що, щойно погодилася? Зовсім здуріла? Навіщо?!

Я струснула головою, і витріщилася на хлопця. Він зупинився і вдоволено посміхнувся, і так зрадів, що аж на місці підскочив.