Читати книгу - "Хибне щастя, Ліана Меко"

А мене раптом накрило злістю, наче холодною хвилею. Мені раптом захотілося його вдарити, ніби він, негідник такий, під катуванням змусив мене погодитись.

Але він мене не катував. Просив? – Так. Але що мені його прохання?.. Я могла з легкою душею відмовити, знайти сотні виправдань чи навіть не виправдовуватися взагалі.

Але я погодилась. І якщо бути чесною із самою собою, погодилася не для того, щоб припинити його жалюгідні наміри в мій бік. Зовсім ні. Я погодилася, почувши його відповідь. Але ж це не було причиною. Правильно?

Тож на кого ж я насправді злилася?

Видворивши хлопця за двері, під приводом того, що мені треба зібратися, я плюхнулася на ліжко і обхопила голову руками.

Навіщо погодилася? І що мною керувало тоді?

Все це сильно скидалося на якусь неясну, але безсумнівно нездорову зацикленість на одній людині. Яку мені чомусь хотілося бачити більше й частіше, ніж це було дозволено, більше, ніж могла б витримати моя психіка. І більше того часу, якого потрібно, щоб ми могли один одного вбити.

І цією людиною, ясна річ, був не Олексій.