Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"

— Вашмость! Зроби ще одну послугу! До смерті буду зобов'язаний! Підсади! Ти ж чуєш, як вона мучиться? Він її просто вбиває!

Я назвав би цей процес трохи інакше, але не сперечатися ж із закоханим. І відправляти його на вірну загибель також не хотілося. Адже без каліцтва точно не обійдеться. Сам убив би будь-кого, хто посмів обламати кайф двічі... І саме в цей момент дівчина, кілька разів голосно скрикнувши, затихла. Ліжко також.

— А давай, вацьпан, я сам гляну. Ти тільки притримай людей. Не поспішай підпалювати будинок. Можливо, вдасться миром вирішити питання.

— Миром?! — мало не підстрибнув Михайлівський. — Миром?! Я жити не зможу, я їсти не буду, доки не випущу кишки цій сволоті!

Трясця. Схоже, тебе по голові били ще частіше, ніж здається. Щоб ось так закохатися в продажну дівчину, треба зовсім божеволіти. Ну, та це твої проблеми. Мені важливіше лісовчиків від розправи вберегти. Адже вони вже майже мої бійці. А своїх людей я не звик на призволяще кидати. Потім розберуся і покараю, з усією суворістю. Але сам... Чужим засть!

  — Гаразд, пане Якубе. Хочеш помсти — мсти. Але не раніше, ніж я твого кривдника з дому виведу.

— А виведеш? — узявся в боки коротун.

— Слово даю. Але й ти пообіцяй, що про підпал більше згадувати не станеш.

— Щоб мене в пеклі чорти зі сковороди на сковороду перекладали, коли збрешу! — палко запевнив ротмістр.

— От і домовилися.

Я підійшов до багатостраждального вікна, схопився за підвіконня, підстрибнув, віджався і вмостився верхи.

Звичайний будуар кокотки... Багато ажуру, фіранок та інших драпірувань. Декілька ваз з квітами. Одна розбита. Стіл цілий, але скатертина з'їхала набік... Парочка стільців теж... У сенсі перекинуті. Картата ковдра валяється на підлозі біля ліжка. Поверх неї недбало впустили кунтуш. Вражаючих розмірів. Ковдри тільки краєчок з-під нього видніється.

Ліжко велике... Дуже велике... Реальний сексодром. Не тільки па-де-труа — вп'ятьох вальсувати можна. Поперек ліжка, уткнувшись носом у подушку, розмірено хропе той самий вусатий «бугай і кнур», а поруч... Слово честі, з яскравого сонячного світла, я спершу вирішив, що на простирадлах більше нікого немає. І тільки коли придивився, то зрозумів, що під рукою у чоловіка не ще одна з безлічі подушок, а калачиком згорнулася, мініатюрна дівчина.

Намагаючись не потурбувати заздалегідь парочку, я акуратно спустив ноги на підлогу.

— Вашість! Заради всього святого! — заволав зовні Михайлівський. — Скажіть лише одне! Ядуся жива?

— Жива... Не хвилюйся пан.

— А чому пошепки?

— Втомилася. Спить...

Ротмістр сів під стіною, осмислювати відповідь, а я підійшов до ліжка. Як не намагався не шуміти, якийсь із уламків розбитої вази, зрадливо хруснув під чоботом.

— О, ні! — забурмотіла панночка, не розплющуючи очей і намагаючись сховати скуйовджені світло-русяві кучері під покривало. — Не зараз... Трохи згодом... Я ж не одна в пані Малгожати. Що ви всі сюди претеся? Хоч півгодини дайте відпочити. Ідіть до Гоноратки... Вона ще не працювала сьогодні.

— Мабуть, ти солодша за інших... — усміхнувся я. — І мені дуже шкода вас турбувати, але якщо панночка не прокинеться і не розбудить кавалера, то може статися лихо.

— Біда? — сонно заплескало довгими віями миле створіння. Кокетливо прикриваючи рукою, як на мене, надто пишні для такої витонченої фігурки, білосніжні півкулі. — Яка біда? Ой, я, здається, не знаю пана! Чи знаю?

— Ні... Зате ми маємо спільного знайомого. Якийсь ротмістр. Зросту невеличкого, майже, як панночка. Але з дуже великим серцем. Зараз переповненим ревнощами та образою. А це така суміш, що як спалахне — одне попелище залишиться.

— Вацьпан говорить про Якуба? — панночка зробила рух, наче хотіла схопитися, але рука чоловіка, більше схожа на поліно, що лежала впоперек її стегон, утримала красуню на місці. — О, Єзус і Пресвята Діва Марія! Через цього бугая я геть забула про бідного пана ротмістра. Він ще тут?

— Тут... Прямо під вікном. І дуже засмучений. Настільки, що послав Томаша за людьми. Щоб підпалити будинок.

— Пресвяті угодники! — пискнула та схвильовано. — Безумець!

Ядзя, хоч і з зусиллям, але все ж таки виборсалася з-під тіла кавалера, що навіть крізь сон не бажав розлучитися зі здобиччю, і зістрибнула з ліжка. Нітрохи не соромлячись наготи. Втім, — з якого дива? Таким дивовижним тілом пишатися треба, а не соромитися. Схоже, панночка теж так вважала, тому що зробила крок до мене і благально зазирнула в очі. Правда, для цього їй довелося стати навшпиньки і закинути руки мені на шию.

— Вацьпан такий мужній, такий сильний... Вацьпан не залишить беззахисних дівчат у біді та допоможе нам?

Звабно виблискуючі очі красуні ще тільки обіцяли нагороду, а вологі, злегка припухлі губки вже пропонували аванс. А то й стовідсоткову передоплату...

— Звісно... За цим я й прийшов.

Взяв панночку на руки, подумав і по ставив на стіл. І очам приємно, і не заважатиме.

— Що вацьпан робить? — здивувалася Ядзя.