Читати книгу - "Зібрання творів, Артур Ллевелін Мейчен"

Я дав хазяйці півсоверена за незручності й рушив додому, думаючи про містера Блека та епітафію, яку про нього склала та жінка, дивуючись з його фантазій про пограбування. Думаю, цим бідолашний міг не перейматися. Він був просто божевільний і помер від раптового нападу своєї манії. Його хазяйка сказала, що кілька разів, коли вона приходила до нього (ймовірно для того, щоб нагадати бідоласі про плату за оренду), він якусь хвилину тримав її за дверима, а коли вона заходила досередини, то бачила, як він ховав у кутку біля вікна ту свою бляшану скриньку. Блека, мабуть, опосіла нав'язлива думка, що він став володарем якогось великого скарбу, і доктор серед своєї вбогості вважав себе багатієм. Explicit[25]. На цьому моя розповідь закінчується, бо незважаючи на те, що я знав Блека, я нічогісінько не відав про його дружину чи подробиці її смерті. Такою є справа Гарлесдена, і я думаю, вона так глибоко мене зачепила тому, що в мене, як і в будь-кого іншого, немає ані найменшої можливості вивідати у тій справі бодай ще щось. А що ви думаєте з цього приводу?

— Змушений визнати, Дайсоне, що вам таки вдалося огорнути цю історію таємничістю. Мені подобаються пояснення доктора: Блек убив свою дружину, бо сам, швидше за все, був латентним божевільним.

— Що? То ви вважаєте, що ця жінка була чимось надто невимовно жахливим, щоб залишатися у цьому світі? Ви забули слова доктора про те, що її мозок належав дияволу?

— Так-так, але він, звісно, говорив у метафоричному сенсі. Насправді все дуже просто, якщо нічого не ускладнювати.

— Що ж, може, ви й праві, хоча я в цьому зовсім не переконаний. Але годі вже, припинимо цю розмову. Ще «Бенедиктину»? Ось і чудово, а ще пропоную вам спробувати цього тютюну. Здається, ви казали, що вас щось турбує, і сталося це того дня, коли ми з вами обідали?

— Так, я стурбований, Дайсоне, не на жарт стурбований. Я... але це так банально... така дурість... мені навіть соромно про це розповідати.

— Говоріть. Байдуже, дурість це чи ні.

Зупиняючись, з якоюсь внутрішньою відразою до абсурдності тієї історії, Селісбері все ж розповів її й неохоче процитував нісенітний віршик на клапті паперу, очікуючи від Дайсона вибух реготу.

— Хіба ж не безглуздо, що я переймаюся такими дурницями? — запитав він, після того як, затинаючись, прочитав послання і віршика про «один раз, двічі й тричі».

Дайсон із серйозним виразом обличчя дослухав розповідь свого приятеля до самого кінця, а потім кілька хвилин мовчки над чимось розмірковував.

— Так, — врешті мовив він, — це справді цікавий збіг, що ви заховалися під аркою саме тоді, коли ті двоє проходили повз. Але я не вважаю, що написане на папері можна назвати маячнею. Звісно, рядки дивні, але, гадаю, для когось вони мали певне значення. Будь ласка, повторіть їх ще раз, щоб я міг записати. Може, нам вдасться підібрати якийсь ключ для розшифрування цих рядків, хоча навряд чи.

Селісбері вкотре неохоче й повільно пробурмотів ті, здавалося, безглузді слова, які він уже на дух не переносив, а Дайсон їх швиденько занотував.

— Перечитайте, будь ласка, — сказав він після того, як закінчив писати. — Можливо, тут кожне слово повинно стояти на своєму місці. Все правильно?

— Так, точна копія. Та не думаю, що це вам щось дасть. Будьте певні, ті дурнуваті закарлючки — цілковита маячня. Мені вже час, Дайсоне. Ні, не наливайте більше. Цей ваш напій доволі міцний. На добраніч.

— Гадаю, вам буде цікаво дізнатися про наслідки моєї роботи?

— Ні, зовсім не цікаво. Я більше не хочу про це чути. Якщо ви зробите відкриття, можете використовувати його на власний розсуд.

— Що ж, гаразд. На добраніч.

IV

Відтоді, як Селісбері повернувся у товариство своїх зелених крісел, спливло багато годин, а Дайсон усе так само непорушно сидів за письмовим столом — чистим втіленням японської романтики, — викурюючи одну за одною люльки та розмірковуючи над історією свого приятеля. Його вабила химерність рядків, що так сильно дратували Селісбері, й час від часу він брав до рук папірця і вчитувався у написані там слова, особливо вдумливо — у той дивний віршик. Він вирішив, що то був якийсь символ, якийсь знак, а не шифр, а жінка, що пожбурила його, скоріш за все й гадки не мала про його значення. Вона була всього лише посередником того «Сема», якого осипала прокльонами і лаяла, а він, своєю чергою, був посередником когось невідомого. Можливо того, хто у записці був позначений літерою «К», кому довелося поїхати до Франції навідати своїх друзів. Але що означає «Треверс Хендел С.»? Тут, очевидно, крився корінь загадки, але навіть тютюн штату Вірджинія не в змозі був підштовхнути до її розгадки. Справа виглядала майже безнадійною, але Дайсон вважав себе Веллінгтоном[26] таємниць і пішов спати переконаний, що рано чи пізно він вийде на правильну стежку. Наступні кілька днів він був цілком поглинутий своїми літературними потугами, які найближчі Дайсонові друзі вважали таким собі загадковим дійством, даремно вишукуючи на привокзальних ятках твір, що мав постати як результат багатьох годин, проведених за японським письмовим столом у товаристві люльки, набитої міцним тютюном, і чашки чорного чаю. Щоб не обманювати їхніх сподівань, Дайсон на чотири дні зачинився у себе в кімнаті, і яким же великим було його полегшення, коли, відклавши вбік перо, він вийшов на вулицю, щоб трохи перепочити та ковтнути свіжого повітря. Поволі почали загорятися газові ліхтарі, вулицями розлітався п'ятий випуск вечірньої газети, і Дайсон у пошуках спокою звернув із галасливої Стренд, прямуючи на північний захід. Зовсім скоро він опинився на вулицях, де відлунювали лише його кроки і, переходячи нову широку дорогу, все ще притримуючись вибраного напрямку, Дайсон незабаром зрозумів, що забрів у самі нетрища Сохо. Тут теж вирувало життя: перехожих зваблювали