Читати книгу - "Роза для Клелії, Еллі Гарус"

– Ось, слухай. А я принесу того смачного ягідного чаю, що заварював минулого тижня, й шоколадного печива, будемо частувати й насолоджуватися музикою.

– Дякую. Я люблю гостювати у тебе, дядьку. У тебе вдома затишно, як має бути у люблячій родині, привітно, ласкаво та тепло. Шкода, що тітка Роза  зарано померла, бо самому важко. – Знайоме для неї відчуття самотності при наявності батьків.

– Я до того з часом звик, дитинко. Чекай, зараз прийду.

Стефано не став питатися, хіба у неї вдома не так само добре, бо знав, що Маклін та Деметра жили кожен своїм життям, а дівчинка розривалася між двох вогнів. Дитя яке, свого часу, Деметра бажала до запаморочення, згодом стало непотрібне, бо вона втратила до материнства інтерес. Абель теж геть не цікавився онукою. Клелія саме тому проводила більшість вільного від навчання та музичної школи часу у дядька Стефано. То він помітив у племінниці хист до музики та записав її зі згоди Макліна до відділу скрипки. Клелія приходила з занять окриленою та бралася хутчіше показати добуті знання на практиці. Старання дівчинки шанував не тільки дядько, а й Маклін. Він, як творча особистість, знав не з чуток, наскільки важлива підтримка та натхнення. Хоча він замало приділяв доньці уваги через власну творчу зайнятість, але, принаймні, пишався її успіхами, й тим, що донька перейняла від нього схильність до творчості.

Клелія слухала музику напівлежачі з заплющеними очима та уявляла, як вона стоїть на помпезній сцені перед глядачами й акомпанує Розі. Примарне щастя. То була б честь для неї виступати поруч з тіткою. Колискова мелодія настільки захоплює фантазію дівчинки, що вона не помічає, як сльози ллються з очей, окроплюючи підлокітник крісла. У цю зворушливу хвилину Клелія вперше усвідомила, що собою представляє стан блаженства.
Стефано привіз на сервірованому візочку наїдки та підкотив його до крісла Клелії.

– Дядько! – раптом заволала й кинулася до нього з обіймами.

– Що таке? – заглянув їй у заплакане личко. – Ти що плакала?

– То емоції від гри тітоньки Рози, на кшталт мурах по шкірі.

– А чого сполошилася?

– Я помилилася, ти не сам, бо у тебе є я! А у мене – ти! Ми разом – музика. Бо ж скрипка не заграє без нот та авторської композиції.
Стефано так стало любо, він аж розчулився, пригорнув її голову до грудей, цілуючи у маківку. Діти завжди говорять про те, що відчувають та бачать.

– Ти ж мій квітик, звичайно, ми є один в одного, віддушина!

– Нехай це буде наш з тобою секретик. Не хочу, щоб мама довідалася, вона завжди руйнує татові плани, коли він їй про них розповідає.

– Добре, хай буде секретик. Ну що, чаю?

– Тільки чур мені у великий кухоль.

– Про що мова! Раджу смаколики вмокати прямо у напій, так смачніше.
Стефано налив їй та собі чаю та сів  напроти на канапу, посьорбуючи гаряченьке. Клелія булькнула шоколадне печиво у чай на три секунди, а потім швидко дістала й відкусила розбухлий шматочок.

– М-м, яка смакота! Дійсно, смакує краще, ніж у сухому вигляді.

– Це тому, що шоколад під дією кип'ятку починає танути й солодка начинка прямо розповзається у роті.

– Ти чарівник, дядьку, – усміхнулася, взявши ще печива. – Все у тебе вдома магічне: музика, їжа та спогади. Розкажеш мені ще історію на ніч?

– Вмощуйся зручніше у крісло та слухай.

Клелія могла слухати його розповіді вічність. Вони про жінку скрипальку, яка подорожувала по світу, щоб розбуджувати своєю музикою у серцях людей давно забуте почуття любові. Під ті історії дівчинка засинала прямо у кріслі. Стефано тихенько, щоб не розбудити, переносив її до кімнати, яку укомплектував спеціально для небоги на випадок ночівлі, укладав у ліжко й деякий час спостерігав за її сном, згадуючи свою Розу та про їх нездійснене майбутнє, не народжених діточок тощо. Він ще тужив за нею. І завжди буде тужити, тому що кохає та був щасливий тільки з нею по-справжньому. Клелія була єдиною його розрадою, то правда, і якщо її батькам все одно, що відчуває їхня дитина, то Стефано піклувався про те, щоб показати дівчинці, що не всі родини сповнені байдужості один до одного, не всі мають холодні відносини, не всі журять, не підтримують, якщо стається лихо. Він би забрав її до себе назавжди, піклувався, оберігав, але хіба при живих батьках її хтось йому віддасть?

День за днем Клелія запитувала себе – навіщо вона народилася у родині Буре́? У пари, яка вбачає найвище благо в інших речах, а не у сімейному вогнищі. У жінки, яка не проявляє до неї зацікавленості? То їй наука чи кара? У будь-якому випадку, вона прийшла до очевидного, що такого «родинного щастя», собі у майбутньому, не бажає. Ставши дорослою Клелія упевнилася в словах дядька, що трапляються різні сім’ї, але полюбити для неї стало не здійсненою задачею. Життя з Буре́ навчило її обачливості. Єдине чого вона остерігалася – стати такою відстороненою, як Деметра. На власному досвіді Стефано її запевняв, що любов приходить тоді, коли її менше всього чатують, – можливо й так. Напророчене бувало збувається. Одначе, кохання не завжди рятує світ. Клелія не тішилася марними ілюзіями, тому присвятила себе музиці та з кожним роком грала ще краще, придушуючи у собі за допомогою гри нарощувану неприязнь до Абеля та його хижої зграї.

Люди кажуть, буцімто, зло закохує, – то до першої підлості у свою адресу. Деметра завжди була якоюсь неоднозначною особистістю для неї. Не тому, що жінка, як вважав Абель, має проблеми з психікою. Вона зроду не була тираном, але для ролі матері не годилася. Замкнена у собі. З очима у яких застигло очікування. Клелії вона здавалася справжньою тільки у той момент, коли мати сиділа перед мольбертом та малювала. Взаємин у них не склалося, ще дитиною Клелія не відчула до неї потягу. Будь-яка її дія викликала у Деми збентеження. Тому мати й віддала її навчатися до школи–пансіонату. А може тому віддала, щоб врятувати її від впливу Абеля?

У маєтку Абеля були встановлені правила, які стосувалися усіх аспектів життя: від дрібниць до важливих проблем. Абель не просто контролював, а свідомо намагався зробити боляче. Макліну було важко зрозуміти, що щось йде не так, оскільки вимоги виявлялися абсолютно непередбачуваними й нелогічними. Проте Клелія, з часом, знайшла спосіб приховувати себе справжню, як опинялася вдома, використовуючи «рольові маски» – для матері вона надягала непомітність; для Абеля – маску вдячності та покірності, коли той удавав із себе турботливого дідуся. Прислуга маєтку теж знала її привітною. Тільки зі Стефано вона залишалася сама собою.