Читати книгу - "Розлучення. Він кохає іншу, Альбіна Яблонська"

Після страшного стресу. Після страху, що вона загинула. Я був радий, що Яна поруч.

Був щасливий бачити її живою. У нашому будинку. У нашій спальні. Де ми стільки разів кохалися.

Нам було добре.

Вона дарувала мені радість.

Я довгий час не хотів нічого іншого. Нікого іншого. Мені здавалося, так буде завжди.

Просто ефект новизни — він потягнув мене наліво. Банально захотілося спробувати щось нове. Когось нового.

І точно так само спрацювало з Яною.

Я збудився від того, якою вона стала.

Не такою покірною. Не такою слухняною. Не такою передбачуваною, як раніше.

Але при цьому вона кохає.

Вона все ще любила.

І в мене зненацька встав.

— Пробач мене, будь ласка. — Я обійняв її за плечі. Потім дозволив рукам опуститися нижче. Долоні дійшли до талії. — Пробач за біль. Я так хочу, щоб усе було, як раніше... Я хочу... Я дуже тебе хочу.

Я притиснув її до стіни.

Цілував оголені плечі.

Спускався нижче. Пестив губами живіт. Розстібав на ній джинси.

— Ти робиш помилку, — казала вона. Однак не забороняла моїх дій. — Із цього нічого не вийде. Навіть не намагайся.

А я продовжував.

— Я так скучив, — шепотів я їй на вухо, знімаючи мокру маєчку. — Ти навіть не уявляєш, як я тебе зараз хочу.

Я поклав Яну на ліжко.

Розстебнув ґудзики своєї сорочки один за одним.

Потім зняв усе зайве і нахилився нижче, щоб поцілувати її в губи...

От тільки тут на мене чекав облом.

— Ні, — сказала Яна твердо. І стулила мені рота долонею. — Раніше я думала, що люблю тебе. Навіть після всього того, що ти накоїв. Це не давало мені спокою. Не дозволяло відпустити тебе в інше життя. Я мучилася. Страждала. Ненавиділа себе за те, що не можу пробачити. Але потім... — видихнула вона і застебнула ширінку своїх джинсів, — потім я зрозуміла, що люблю тебе іншого. Я справді все ще кохаю. Але не тебе теперішнього. Я люблю того Давида, який був раніше. До того, як ти зрадив. До того, як переспав із хвойдою. До того, як став звичайним козлом. І цілих півроку тягнув у наше ліжко весь цей бруд.

Вона рішуче відштовхнула мене. І підвелася з ліжка. Подивилася на себе в дзеркало. Узяла гребінець і почала розчісувати мокре волосся.

Я ж присів на краю.

Дивився на неї з непідробним подивом.

Вона стала іншою. І це було боляче.

Якщо раніше Яна психувала, істерила. Робила дурниці. То тепер вона переступила межу.

Їй стало просто все одно.

Це було набагато страшніше, ніж я міг собі уявити.

Вона мене не кохає. Уже ні.

От тільки що тоді зі мною?

Що це було?

Чому я сам раптово ослаб і вчепився в дружину, яку готувався залишити?

Було дивно. Це лякало.

Я не знав, що з цим робити.

І не був до цього готовий.

— Що сталося насправді?

— Ти про машину? — уточнила Яна, витираючи патьоки туші. — Ти не полагодив запалювання. Тому що все витратив на авто коханки. А ось твоя дружина заглохла перед поїздом. Адже я всього лиш вожу до школи наших дітей. Нащо мені нова машина, правда?

— Вибач...

— Мене просто дивом не розірвало на молекули. Але ти не турбуйся. Це не через тебе. Точніше... — усміхнулася вона, — через тебе, та не так, як ти подумав. Я б не стала убиватися через такого мудака, як ти. У світі повно мужиків, які кращі за тебе. Принаймні, вони не насрали мені в душу, трахаючи фарбованих блондинок на високих підборах.

Мені стало кепсько.

Хотілося піти. Я навіть підвівся, накинув сорочку. Взяв піджак під пахву.

Та все ж вирішив дізнатися подробиці.

— Отже, ви з нею справді бачилися? Як ти її знайшла?

— Вона сама сюди приїхала.

— Що? Приїхала сюди? Просто додому?! — Вона не мала так робити. Це переходить усі межі. Дідько! — І для чого вона приїжджала? Що вона тобі розповідала?

— Розповідала, які ви щасливі тепер. Без мене. Даліла просила мого благословення.

— Благословення?! — підскочив я від дивних слів. — Благословення на що?

— На те, щоб з чистою совістю стрибати на твоєму члені. Поки віагра допомагає... Будь обережним із серцем, Савицький. А то ще помреш у пікантній позі.

— Господи... — закрив я очі долонею.

Але Яна продовжувала з нездоровою усмішкою.

— Я з радістю їй дозволила. Сказала, що ти мені нафіг не потрібен. А тоді послала її в сраку... Ось так ми поговорили з твоєю куркою.

Я застебнув сорочку. Вдягнув піджак.

Звично подивився в трюмо, щоб зав'язати нормально краватку. Здавалося, що я знову вдома.

Але це був обман.

Я розумів, що все закінчилося.

І попереду на мене чекають малоприємні відкриття.

— Авдій — не мій син, — сказав я перед відходом. — Не думай, ніби я тебе обманював роками. Я б ніколи на таке не пішов.

— У тебе кишка тонка. Ти б швидко здався з тельбухами. Я знаю, що Авдій не твій. І взагалі то велике питання — чий він насправді. Ти певен, що Даліла знає, хто батько? Може, материнство для неї — просто галочка? Пунктик для гордості. Інструмент зачарування таких наївних папиків, як ти.

— Натякаєш на те, що Ліла погана мати? — Моїх губ торкнулася іронія. — А сама що? Ти он навіть дітей зі школи забрати не можеш, щоб без пригод. Де вони зараз? Сидять досі в школі? — У відповідь на це Яна показала мені середній палець. Мовчки дочекалася, поки увімкнувся смартфон. — Чим ти займаєшся?!

— Вставляю сімку в старий телефон. Бо новий розбився... І пишу своїй мамі, щоб забрала дітей до себе. Поки я не приїду.

— Я сам їх заберу, — кинув звично і хотів дотримати обіцянку.

Тільки от Яна приголомшила:

— Ти не маєш права наближатися до них, поки суд не підтвердить твої батьківські права.

— Що?! — психував я від безглуздих умов. — Це мої діти! І я зроблю їм тільки краще, якщо забиратиму їх зі школи!

— Забирати їх буде бабуся. І сьогодні. І наступного тижня. А потім вони самі почнуть добиратися до дому автобусом.