Читати книгу - "Тригер, Іванна Желізна, Zhelizna"

 — Айві, — пролунав голос жінки, різкий і холодний. — Ти думаєш, що твої ідеї важливі? Твої мрії – це просто дитячі фантазії. Книги? Хто взагалі цим заробляє?

Доросла Айві здригнулася, але залишилася мовчазною. Її спина випросталася, голова піднялася трохи вище, але я бачив, як її губи стиснулись в тонку лінії.

Запис на якому вдало підібрані актори відтворювали події з життя Айві продовжувався. Батьків голос звучав голосніше, грубіше:

— Ми все життя працюємо, щоб ти мала майбутнє. А ти хочеш усе зруйнувати через свої примхи? Ти думаєш, що знаєш краще?

Мені було важко дивитися на обличчя Айві. Вона трималася. Очі її залишилися сухими, але я бачив, як їй важко дихати.Це лише гра, нагадав я собі, стискаючи підлокітники крісла, на яких сидів. Просто експеримент. Але в той момент все виглядало занадто реальним.

Запис змінився. Камера показала дитячу версію Айві, десь років десяти. Вона сиділа за столом, обережно малюючи щось у зошиті. Її мати підійшла, різким рухом вихопила зошит і розірвала його навпіл.

— Це марна трата часу, Айві. Краще піди зроби щось корисне, — холодно сказала вона.

У реальності Айві ледь помітно здригнулася. Її руки опустилися на коліна, а пальці міцно стиснули тканину джинсів. Очі були спрямовані на екран, але я знаю, що вона вже не бачить деталей. Вона бачить спогади.

Востаннє на записі прозвучав голос батька:

— Ти ніколи не станеш кимось значущим. Ми зробили тебе тим, ким ти є. Без нас ти ніщо.

Це стало останньою краплею.

Айві впала вперед, закриваючи обличчя руками. Її плечі здригалися, і я почув тихе ридання, що розривали простір кімнати.

Що ти відчуваєш, Ейрі? — запитав я сам себе.

Я дивився на екран, і моє серце стискалося так, як я не звик. Це був дискомфорт. Це було щось нове. Я вперше бачив, як ця сильна, зухвала дівчина розбивається на частині прямо перед мною.

Це просто гра, нагадав я собі знову, але ці слова вже не звучали переконливо.

***

Коли я зайшов до кімнати, Айві сиділа, згорнувшись у клубок. Її обличчя було приховане за руками, а довге волосся розкидалося по плечах.

Я опустився навпочіпки поруч із нею.

— Айві, — тихо сказав я. Вона не відповіла, але її плечі сіпнулися від мого голосу.

— Це було лише завдання, — додав я, намагаючись звучати переконливо. — Ти сильна.

— Не чіпай мене, — відповіла вона, не підіймаючи голови. Її голос був хрипким, наче від утоми або довгого плачу.

Моє перше бажання було залишити її. Увімкнути холод і відсторонитися, як я звик робити. Але щось у цьому моменті змусило мене залишитися. Я сів поруч із нею і простягнув руку, торкнувшись її плеча. Айві напружилась, але не відсунулась.

— Тобі не потрібно тримати все в собі, — сказав я.

Дівчина різко повернула голову до мене. Очі її були червоні, але в них горів вогонь.

— Тобі легко казати. Ти нічого не відчуваєш!

Це було несподіваним ударом. Її слова влучили прямо в те місце, яке я завжди приховував навіть від себе. Я не відповів. Замість цього я стиснув її плече трохи сильніше.

— Можливо, я не вмію відчувати, як ти, — сказав я тихо. — Але я бачу тебе. Я знаю, що ти сильна.

Айві замовкла, тільки дивилася на мене. Її погляд трохи пом'якшав, але вона все ще була настороженою.

— Я хочу допомогти, — додав я, не відводячи очей.

Вона ковтнула, на мить затримала погляд на мені, а потім ледь помітно кивнула. Моє тіло відчуло її раніше за розум. Це було щось таке маленьке, але важливе. Я дозволив собі затримати руку на плечі Айві, відчуваючи тепло її шкіри крізь тканину.

І все ж щось у мені кричало, що я помиляюся.

Я не знаю, що це було. Чи справжнє бажання допомогти їй, чи лише інший спосіб виконати завдання? Мій розум швидко намагався проаналізувати безперешкодне, знайти раціональне пояснення.

"Це лише ще один крок у грі. Її емоції – це частина випробування. Твоя роль – підтримати, заспокоїти, знайти слабке місце".

Але очі Айві, червоні від сліз, дивилися на мене, і ця думка здавалася безглуздою.

— Чому ти це робиш?

— Бо хочу, — відповів я, не думаючи.

Її погляд був пронизливим, наче Айві намагалася зазирнути глибше, побачити, чи це правда. А я не знав, чи це правда.

"Ти хочеш допомогти їй, бо це потрібно тобі? Чи ти хочеш це, бо щось у тобі справді змінюється?"

Ці питання крутилися в голові, але я не міг знайти відповідей.

Мої пальці несвідомо стиснули її плече трохи сильніше, і я впіймав себе на тому, що не хочу відпускати. Присутність Айві була чимось теплим у моєму холодному світі.

"Це лише гра", – повторював я собі.

Але чи це була гра?

— Я не знаю, як довго я зможу це витримати, — сказала вона, тихо й ледь чутно.