Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             Так це ж капець, ніхріна не робити, нічого не бачити, зависнути в своїм болоті на всю вічність.

Смерть оторопіла:

-             Ти нічого не зрозуміли! Я хочу повернутись, бо змушена по своїй суті! Це моя суть. – Вона відчула розпач від отакої невдячності. Вона прийшла сюди їм показати всю велич Всесвіту, а вони про якесь болото. Ганьба.

Та кістлява отямилась.

-             Так, не перебивайте, - Нейрончик підморгнув Легеням, - вона права, коли не маєш і не пробуєш  нічого кращого, то власне болото здається шикарним.

-             Болото?! – Смерть, викотила всю темряву з зіниць і там аж спалахнуло на мить чорне світло, що втратило свою первісність. – Цить, малий. І мовчи про те, що ти бачив. – Наказала вона.

Та той і не сперечавсь. Бо в його суті було дізнаватись всього, але по порядку. Незавершені справи –це той якір, що тримає землі, але ж і не дає просуватись до наступного пристанища, поки ти його не відпустиш на покращення делеговано і Всесвіт зробить все якнайкраще. Тобто, забудеш. І воно, не твоє, само зробиться. А твоя справа прийняти це і подякувати. Замість того, щоб заздрити. Бо тоді, це факт, відкривається шалена енергія з власного джерела і робиться та справа, яку ти і хочеш робити. Отже Нейрончик просто промовчав.

-             Болото… Ех-ей-гей… якби ти відчув всю легкість, ти б так не сказав.

-             То був крилатий вислів. «Кожен кулик власне болото хвалить». Добре, вибач, можливо невдале порівняння. – Все ж Нейрончик був провідником гігієни в усьому. В тому числі і в спілкуванні. - Продовжуй.

-             Продовжу. Так от цей, - кивнула вона зі зневагою в сторону Вітру, - створив свою подобу. Вона вмить завихорилась, бо він не врахував, що Всесвіт вже рухався по спіралі і водночас розширювався, і водночас втягувався. Простором розширювався по одній стороні, а назустріч по цій же стороні втягувався галактиками. Причому у цім Всесвіті всі виміри мали свій рух, час, простір, розумієте? І цей рух, що призначений для створення, тобто, моя кровиночка, моя половиночка, моя я, тільки я сама – вона нещасна стала закрученою спіраллю, бо таке було місце, такий час, такі енергії панували! Не створене! Не продумане! Не таке як він очікував, а таке, що він поспішив втілити мою мене в подобі створення! – Смерть впритул майнула до Космічного. Той зіщулився, роспастався по стіні шлунку, втиснувся всима структурами в поверхні.

Смерть зміряла його нищівним поглядом холодного зяяння чорних дір, метнулась на середину площадки і продовжила:

-             Так виникла ДНК. Перша, кволенька. З того, що було під рукою, як ви говорите. В той момент, що був тої миті не надто слушним.

Всі зашепотіли: «Так це що наша ДНК?», «Отакої!», «Так вона виявляється …» «Ото ж бо й воно…», «Оце так-так…».

Смерть гмикнула на КВ і стояла в позі переможця, склавши кістки рук на кістках ребер. Її чорна покрова тріпотіла на вітрі- викопаний Наполеон на коні.

-             Хто ж знав, що я виросту в таке стерво, так, Смертушко? – Зично гукнула ДНК, слухаючи це все.

-             Хто ж знав, люба, хто ж знав…. – протягнула Смерть і люто скинула з себе образ переможця. Бо зараз почувалась якраз знищеною.

-             То розказуй далі, моя дорога я. – ДНК шкірилась на каргу, що нервово постукувала своїм атрибутом – косою.

-             Розкажу, розкажу. – Смерть стукнула держаком об стінку Кишківника, той зойкнув колькою:

-             Шо ти!

-             Вибач, забула. – Кістлява гигикнула, проте поплескала місце удару, пам’ятаючи, як себе треба вести, щоб не виперли раніше строку звідси. – Щоб синця не було.

-             Добре, давай вже, продовжуй. Всі чекають.

-             ОТ! ВСІ ЧЕКАЮТЬ! Запам’ятайте це. – Задоволено сіпнула Нейрончика за лікоть. – Всі чекають щось. Продовжую. ДНК росла та ево… леволюц….еволюціну…. тьху ти, розвивалась ! – Гаркнула щелепою Смерть. – Вона ділилась, вдосконалювалась. А я берегла її, як могла.

-             Ага, берегла вона. Ти не давала мені розвиватись! Твоя ж суть –це нестворення.

-             Ну так, але ж я боялась, що втрачу тебе! БОЯЛАСЬ ВТРАТИ!!!

-             Себе.

-             Так! Себе, але суті це не змінює. – Коса Смерті тремтіла від злості. – Ви, ви ще всі пожалкуєте, що це все коїться. Пам’ятайте оці вислови про Чекання та Втрати. Вони як два брати, як я та ДНК. Втім, самі розбирайтесь. Я ж своє повідаю далі.

Згодом ДНК мутувала настільки, що розпочалися інші, геть інші, які були до цього коливання, імпульси та хвилі. Утворився перший Нейрон.

Смерть крутнулась на п’ятках, хруснуло десь в колінах, вона ледь не посипалась. Жалощі тут же вискочили з-під плаща Смерті та втримали її в просторі. Проте жоден не сіпнувся та навіть виду не подав. Всі знали нутро Смерті. Дай цим її жалощам шлях до свого серця і вони виїдять його вщент. Це не та енергія, як співчуття чи печаль, яку слід плекати в собі та користуватись ними.

Стара крекнула. Розчепірила ноги, щоб триматись гідно і тицьнула гострим кінчиком леза в сторону Нейрона. – Ось, він!

-             Та кинь. – Нейрон, усміхнувся і протягнув, - То не я був.

-             Авжеж, хто повірить. Я тебе і твою структуру ні з чим не сплутаю. Так що, « Pardonne-moi ce caprice d’enfant» ©, але я тебе не випущу з поля зору, бо ти маєш відношення до всього, що далі відбулось. Ти ж не покажеш, що ти там в своїй Чорній Книзі ховаєш?

-             Та нічого, просто записи. Так от чого ти сюди приперлась.

-             Записи. – Наче не почула останнього речення .- А малюнки?

-             Малюнки тебе не стосуються.

-             Ще й як стосуються!

В натовп просунувся Нуль-контроль:

-             Ви тут закругляйтесь, бо пристуність Смерті занадто багато клітин раку наплодила. Нам цього не треба. Ми вже вдосталь її справами перейнялись. А вони мертві, минулі і це нам чуже. Всим працювати на повну силу! Спати, їсти, швидко, швидко!