Читати книгу - "Опора, Moon Grey"

-             Кгм, - кахикнув Нейрон, і всі стихли. – Тоді слухайте. І більше не перебивайте. Плазма, що утворилась сама в собі згодом накопичила своє існування через Акумуспоживач та Акумугенератор. Це верх і низ, якщо хочете для ясності, це біле та чорне. В кожнім була частка іншого. Коло ІНЬ- ЯН. І знову сталось поступове перенасичення існування в самій собі. Плазма у вигляді безкрайньої пляшки Клейна стала у цій величезній формі подвоєна. А далі ще. Далі ще. Виникали паралельні виміри. Ці безкраїні структури мали кожна свій світ, де теж відбувалось перенасичення буттям і в один прекрасний момент …

-             Стався Великий Вибух? – Видихнули Легені.

-             Стався я! Великий і красівий! В усій своїй величі та безмежності! Точно самий великий!– Це Космічний Вітер додав власний погляд, бо щойно була зруйнована така мить його представлення у всій його величі та красі.

Старий Нейрон засміявся:

-             Вибач, я старався, а ти сам сказав. Я б оминув це якось.

-             То давай, оминай.

Всі знову засміялися, але тихенько, кожен про себе, подумки чи пошепки, щоб гостя не вразити нешанобливістю, адже добре, коли сміятись весело у колі знайомім, але треба ж зважати на гігієну спілкування в колективі, де не всі знайомі одне з одним. Тому краще промовчати.

-             То є так. Свята правда. Утворився рух від руху по колу і вгору розвиток по спіралі всих світів, цей рух мав одразу проникнення у всі абсолютно безодні безмежжя і по цей день. І рівних йому нема. І я дуже задоволений, що він з нами. Представляю вам, мої любі, пані та панове: всегалактично відомий, мега знаючий, неповторний в усих своїх проявах, шануйте- Космічний Вітер! Власною персоною!

Вітер здійняв невеличку куряву з зірок голограми, пронісся полярним сяйвом над кожним, вибухнув надновою наче салютом, прискорив час і показав усі темпи планет та галактик в шаленім танці. Супутники, комети, шквал зірок назустріч, всі летіли та проносились мимо щезаючи та не зачіпаючи нікого і водночас в кожнім відбилось відблиском такого неймовірного сяйва, що освітилась кожна душа кожної клітинки, що були частинами всих предків, починаючи з будь-якої галактики і закінчуючись в будь-якій галактиці.

Гіпокамп крутив цей спомин в супроводі космічної музики і це все було з присутністю кожного водночас тут і десь там  серед Всесвіту. Кожної частинки душі від цілої Душі в своїй домівці.

-             Це щемливо. – Ридав від щастя пережитого Жовчний.

-             Я наче вдома побувала! -  Верещала в захваті Печінка.

-             Яка ж краса неймовірна, наче з колисковою та матінкою, - шепотіли Селезінка та Підшлункова.

Космічний спостерігав за тим, яке справив на всих враження.

Та ось прокректав старий скрипучий голос, наче на подряпаній платівці:

-             А шо ж ти мовчиш про свій недолік, Га? – війнула Смерть.

Тиша поклацала пальцями, щоб не панікували. Гіпокамп згорнув спомини і зачинивсь у себе в апартаментах. Не хотів він, щоб карга побачила дещо.

-             Так шо, я скажу чи ти?

-             Ну, говори, якщо вже почала. – Вітер аж затверд від того, що зараз йому доведеться прийняти бій.

-             Так от, шановні пані та панове, - крутнула Смерть по колу, - оцей виплодок не має почуттів. Він і є почуття в усій його різноманітності, рух змін. Але, сам себе не унюхаєш, еге ж, Вітре? Сам себе не пощупаєш, авжеж? Сам себе не лизнеш, щоб відчути точний смак, наче зі сторони! – Смерть перейшла на крик. – Сам себе не поцілуєш і не відчуєш, як серце калатає від щастя! Сам…

-             Та ми вже зрозуміли, - перебив її Нейрон. – Досить.

-             Не досить! – Заверещала Смерть. – Не досить. – Вже твердо повторила вона. – Бо він надумав створити сам себе, щоб мати, бачите, подобу і відобразитись сам в собі. Корона не тисне, сволота ти отака? – Майнула вона поглядом порожніх зіниць до Вітру.

-             Та годі вам вже, тітко, - се Нейрончик ступив вперед, - що ви хочете сказати всим цим? Принизити його? Бо ви не можете відповідати своїм вимогам самі?

-             Ааааа, любчикууууу, ти ж такий маненький, - Смерть улесливо та солодко зашипіла до малого. Вона присунулась впритул і малий аж посинів увесь від морозу, яким війнуло від гості.

Смерть зяяла порожніми чорними зіницями в саму глибину Нейрончика і це зяяння проникало геть в усі його частини та розповзалось дотиком по всьому Родовіду, торкаючись тих, хто був відроджений десь в комусь, ген за тисячі кілометрів та в кожнім вимірі водночас. – Ти ж не в курсі справ, що Я ВІД ЦЬОГО ВИРОДКА ОТРИМАЛА!

-             Що? – спокійно запитав малий, хоча тремтів всередині від холодногу егоїзму Смерті, яка бачила тільки своє. Та така вже її суть і тому пам’ятання цього давало йому витримку. Стара виконує свою роль, роботу і це вдається їй прекрасно, що не кажи.

-             Я тобі скажу ЩО!!! Я всим вам скажу! – Смерть клацнула всима кістками і почала, відкривши власну плахту, що зяяла чорними дірами, які поглинали одне одну. Вона змусила їх йти назад, щоб всі побачили її власне минуле кіно:

Я була частиною НічогонІщо. Невід’ємною. Темною в світлі. Ми розчинені були одне в однім. Ми були єдиним цілим. Ми мали баланс. Сірий Вічний баланс. Я для не створення, вона для створення. Не так, як дехто тепер вважає, що я знищую. Ні, я не знищую, я змушена вести баланс, зважувати на життя кожного, чи то Вальгалець, чи Козак Характерник,  чи то йолоп несусвітній, якому потрібен сраний унітаз чи чужа пральна машинка. Кожного! А до цього я була в такій Нірвані, що вам з вашою йогою, чуєш ти, гівнюк малий, бувший Тригер! Я до тебе звертаюсь! Тобі і не снилось! Ти й на йоту не підібрався за цей період до тої Нірвани, в якій я перебувала. Це був вічний спокій!

Смерть обвела всих присутніх очима. Всі дивились зацікавлено. Бо чути одну й ту саму історію з інших вуст було не менш захопливо. Відбувались Події, а це завше цікаво. Тому Легені видали: