Читати книгу - "Інтерв'ю з відьмою, Альона Ластовецька"

Агата не відповіла одразу. Лише глянула на неї - довго, уважно. Наче не просто чула запитання, а відчувала, звідки воно йде. Від болю. Від надії. Від неможливості відпустити. 

— Залежить від того, куди він пішов, — нарешті сказала вона. 

Я відчув, як у студії знову згущується тиша. Та сама - як до грози. 

— Іноді душа залишає тіло, але не йде до кінця. Це може бути кома. Глибокий сон. Стан між світами. І тоді вона як... птах, що збився зі шляху. Летить по колу, не знаходячи виходу. 

Аня кивнула - швидко, ніби боялася розплескати емоції. 

— І ти можеш її знайти? 

— Я лише кличу — спокійно відповіла Агата. — Іноді душа чує. Іноді ні. Іноді вона обирає повернутися. А іноді - вже не може. 

— Ти... можеш розповісти? — запитав я. — Коли це вийшло? 

Агата схилила голову, немов знову чуючи звуки іншого часу. 

— Хлопчик, років семи. Пневмонія. Висока температура, кома. Лікарі не обіцяли. Мати привезла його фото і жмут волосся. Я не обіцяла нічого. Тільки увійшла в простір і покликала. 

— Як? — прошепотіла Аня. 

— Я спустилася туди, де немає слів. Є тільки образи. Я побачила його - у тумані, біля старого дерева. Він сидів, обнявши коліна, і співав щось собі під ніс. Я сіла поруч. Не чіпала. Не кликала одразу. Просто була. 

Агата на мить прикрила очі, ніби згадуючи. 

Потім я запитала: «Ти знаєш, хто на тебе чекає?» Він кивнув. Я сказала: «Хочеш - повернемося разом. Не хочеш - я піду.» Він мовчав. А потім простягнув мені руку. 

Вона відкрила очі. 

— Через дві години він прокинувся. 

Ми мовчали. Довго. 

Агата продовжила: 

— Це не «зцілення». Не «чари». Це вибір душі. Я просто провідниця. Іноді - в життя. Іноді - у смерть. Я не тягну за руку. Я освітлюю шлях. 

— А якщо душа не хоче повертатися? — запитала Аня, стиснувши підлокітник. 

— Тоді головне - відпустити. Це боляче. Але найстрашніше - тримати того, хто вже йде. Ти не рятуєш - ти мучиш.

Знову тиша. Слухаюча. Глибока. Агата подивилася на Аню - м'яко, майже по-материнськи.

— Любов - це не прив'язати. Це дати шлях додому. У цей світ - або в інший.

— А якщо душа не повертається? — голос Ані здригнувся, але в ньому звучала вже не надія, а зізнання. Наче вона знала відповідь. Але все ж чекала слів.

Агата повільно кивнула.

— Буває. Іноді ми кличемо - а у відповідь тиша. Іноді ти відчуваєш, що вже не порожнеча, а тиша з того боку. Наче двері зачинені. Не злістю, не страхом - а вибором.

Вона підняла погляд. Не на нас - кудись вище, ніби на внутрішню карту пам'яті.

— Жінка. Близько п'ятдесяти. Чоловік у комі після інсульту. Два тижні вона не відходила від нього. Молилася, просила, ридала. Потім прийшла до мене. В очах - не віра, а втома. Вона сказала: «Він не може піти. Він не може залишитися. Зроби хоч щось.»

Я мовчав. Відчував, як у животі стискається клубок.

— І ти...?

— Я пішла за ним. Знайшла. Він був... далеко. Наче вже не в тілі. Не в стражданні. Стояв на березі - річка, каміння, туман. Він обернувся, і тільки похитав головою. Мовчки. Я спробувала заговорити. Але він підняв долоню - і сказав: «Скажи їй: я люблю. Але я втомився бути тілом.»

Агата зробила паузу. У студії зашуміли дроти, Ігор трохи переставив камеру, але навіть він, зазвичай безпристрасний, тепер слухав, затамувавши подих.

— Ти сказала їй? — запитав я.

— Так. Я прийшла і сказала: «Він вибрав піти. І ти маєш відпустити його з любов'ю, не з провиною.» Вона довго мовчала. А потім... заплакала. Так, як плачуть, коли відпускають половину серця.

— І він пішов? — прошепотіла Аня.

— Тієї ж ночі.

Агата дивилася в темряву студії, ніби все ще була там - на тому березі, де тиша не лякає, а приймає.

— Я не роблю чудес, — сказала вона. — Я лише намагаюся говорити правду, навіть якщо вона розбиває серце. Але з цього розбитого серця часто проростає спокій.

Я відчув, як її слова залишаються всередині, ніби старе вино в грудях. Гірко. Глибоко. Але цілюще.