Читати книгу - "Астальдо"

Власне кажучи, Фіндекано і сам не пам’ятав з чого почалася давня приязнь старших княжичів Двох Домів. Він був від Майтімо молодшим, за віком йому швидше надавався у приятелі Макалауре, а то і Туркафінве, третій з братів. Часом Фіндекано пригадував дорогу поміж виноградниками, тяжке зелене листя, і те, як він погойдувався в колисці надійних рук рудоволосого підлітка-Ельда. Малий Нолофінвіон пошкодив ногу в якійсь дитячій мандрівці, і Руссандол тягнув його на руках весь довгий шлях до садиби Нолофінве, а потім ще й покаянно вислуховував докори мами Анайре. Найсмішнішим було те, що малий Фіндекано, змучений болем і дорогою, заснув на руках у приятеля, затиснувши в кулаці довге руде пасмо його волосся, і ніяк не міг прокинутися, щоб визволити друга. Оце тоді, здається, хтось з дорослих і назвав їх otorni… Чи не сам вуй Феанаро, тоді ще спокійний і витриманий, який охоче давав малому Фіндекано погратися зі зробленою ним «музикою вітру». Ця річ, що видавала ніжний срібний дзвін при кожнім подмухові вітерцю, висіла над дверима садиби князя Міnya Nosse, довкола якої тоді не було стіни…

— Як все це сумно…, - пробурмотів княжич Другого Дому, заходячи до своєї робочої кімнати. В кімнаті було велике вікно, трохи не на всю стіну — тут Фіндекано малював.

Малюванням захоплювалося небагацько Нолдор. Народ Фінве породив пречудових скульпторів, майстрів по сріблу та золоту, по залізу та дереву, митців в обробці дорогоцінного каміння та в створенні прикрас, а от живописців серед них було небагато. Причину якось назвав Фінарато — чудовий скульптор і майстер по металу. «Папір і тканина, — сказав він, — недовговічні… Як тінь…»

Однак, Руссандол малював, і малював добре. Себе Фіндекано не вважав рівним йому, але все ж таки…

Юнак передивився малюнки побратима, вже вкотре подивувався їхньому аvanyarima[110], тоді заховав їх знову і, зітхнувши, поклав до тієї ж шухлядки дар приятелеві, який йому сьогодні не вдалося передати.

То було невеличке малювання в круглій рамці — кленова гілка, листя на якій було не зеленим, а багряно-золотим. Така собі митецька витребенька, однак… Вона навівала тихий смуток і спокій, і те і інше було необхідним для погідності духу.

Посеред кімнати стояв мольберт. Фіндекано підійшов до нього і відкинув запинало. Ця робота йому вдалася, бо була незримим опором темряві, що згущувалася над Тіріоном.

Вони стояли поруч — він та його побратим. З-за їх плечей лилося м’яке тихе світло… Вбрання Майтімо було його улюбленого кольору бронзи, себе ж Фіндекано вбрав в брунатну з зеленкуватим відтінком куртку. Подібної у нього не було ніколи, але на малюванні її колір відтіняв одіж Руссандола. Двійник молодого Ельда на малюванні мав вигляд особи, котра приготувалася до звитяги в останній битві. Або — до звитяжної загибелі.

Руки складені на руків’ї меча, отже до битви ще далеко. А палкий Феанаріон вже потягнув меча з піхов. Руде волосся має на вітрі, зливається чи-то з відблиском пожежі, чи-то з багряним світлом, якого не побачиш в Тіріоні. Ні, це не відблиск вогню… Це щось інше, чому немає назви.

Ці двоє, на малюванні, ясна річ були в Ендоре. Ген там, за морем… Усміх на вустах Майтімо неначе говорив — «ну, хто проти першого мечника Тіріону»… А намальований Фіндекано твердо дивився вперед, наче оцінюючи ворожу силу.

— Лише там, — мовив Фіндекано вголос, — лише там Ельдар мусять виймати зброю…

Він відійшов подалі, щоб оцінити майже готову роботу і трохи не зіштовхнувся з батьком.

Князь Нолофінве мовчки роздивлявся малювання вже не першу мить. На його обличчі не було жодного виразу окрім звичного вже для сина крижаного спокою. Він підійшов поближче, і Фіндекано відхилився, пропускаючи батька. Майнула думка — може князь полагіднішає, побачивши втілену мрію сина-воїна.

Нолофінве ще трохи постояв мовчки, а тоді поволі вийняв ножа з піхов на поясі і швидким рухом розтяв картину навкіс.

Фіндекано не встиг йому завадити. Він намагався вдихнути, але не міг. Біль був жахливим — юнак не знав навіть, що болить у нього більше: тіло, чи душа.

— Завтра, — мовив князь, ховаючи зброю, — я йду на нараду до садиби мого батька. Ви, як старший син і спадкоємець, будете мене супроводжувати, маючи при собі меча та лука.

Нолофінве повернувся і рушив до дверей. Княжич зрозумів, що умовляння вуя Арафінве та Турондо лише розлютили татка, а він, Фіндекано, потрапив розгніваному князеві під гарячу руку. Боліти від цього не стало менше, але юнак, принаймні, спромігся на слово.

— Насмілюся нагадати вельможному батькові, - мовив він не менш офіційно, — що в кожному творінні наших рук живе частинка нас самих. Сьогодні якась частинка мене зникла без сліду. Це зле, але я це переживу. Однак, завтра я не візьму з собою до садиби свого вельможного діда навіть ножичка для чищення яблук. Якщо трапиться те, чого ви остерігаєтесь, я стану вам живим щитом, але не зведу ні на кого зброї. І ще… Досі я знав лише одну особу, котра нищила створене руками інших. Це Вала Мелькор… Йому буде до вподоби ваш сьогоднішній вчинок.

З хвилину вони дивилися одне на одного, і раптом Фіндекано побачив в сірих батькових очах вже знайомий вираз страждання, розгубленості і нерозуміння. Нібито його мудрий, виважений, спокійний татко весь час жив в якомусь сні і прокидався на кілька хвилин, щоб знову впасти в заціпеніння.

Нолофінве хотів щось сказати. Підняв руку — чи-то обійняти сина, чи-то відштовхнути. Потім повернувся і вийшов з майстерні, незручно зачепившись за завісу на дверях.

Фіндекано присів на кріселко. Воно було його роботи, всі меблі для майстерні юнак виробляв сам, відчуваючи від цього насолоду. Кріселко, що зберігало тепло його рук, нині співчувало господарю. В його м’яких обіймах хотілося заснути і не прокидатися. А потім отямитися в садах Ірмо, куди родичі приносили хворих від туги Ельдар, отямитися, коли оце все закінчиться. А може й не отямитися — пішла ж до Мандосу княгиня Міріель, мати Феанаро, зоставивши чоловіка й маленького сина плакати над її бездушним hrоа. Можливо, якби вона переборола тугу, вуй Феанаро був зовсім іншою особою…

— Але тоді б не було нас…, - пробурмотів Фіндекано, — нас, нащадків Індіс…

Він звівся на ноги і випростався… Судьба… Слабкість одної Ельде дала життя Аttea та Nelya Nosse. Що ж тоді може дати сила?

— Перемогу, — відповів він сам собі вголос, — або, принаймні, звитяжну загибель.