Книги Українською Мовою » 💛 Інше » Відлуння золотого віку 📚 - Українською

Читати книгу - "Відлуння золотого віку"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Відлуння золотого віку" автора Солон. Жанр книги: 💛 Інше. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 48
Перейти на сторінку:
у селі родивсь.

Народивсь — і тут же поле приголубило його,

І плекало, й цілувало пелюстками квіточок.

[80]   Завтра, хто любив, хай любить![413]

                                Завтра — хто ще не любив!

Ось де дрік піднявсь, де трави, міццю чваняться бики,

Всяк упевнений: свою він нині матиме жону.

В тінь поринули і вівці, а за ними — й барани;

Не мовчить — співає птаство, так-бо велено йому.

Де озера тихі — й лебідь криком скрикує лунким.

А вторує — Філомела[414] в тополевім затінку.

В пісні тій вгадаєш певно пал любові, а не біль.

Не на варвара, на мужа, скарги сестрині гіркі.

Та — співає. Я — німую. Де ж то, де — моя весна?[415]

[90]   І коли по тім мовчанні, мов та ластівка, озвусь?

Я мовчав — і Музу втратив, одвернувсь од мене Феб.

Так Амікли[416]: і мовчали — й домовчались: де вони?..

   Завтра, хто любив, хай любить!

                                Завтра — хто ще не любив!

Народження троянд[417]

[R 646]

[Peiper, XXII. II]

Гожа весна вже була, але ще тонким холодочком

   Дихав світанок: зі сну тільки-но зводився день.

Свіжий віяв вітрець — випереджував коней Аврори[418],

   Радив вільніше дихнуть, поки ще не розпеклось.

От по рівненьких стежках городцем у росах ступав я —

   Прагнув із днем заодно сили вдихнути, снаги.

Бачив: льодинки роси із трав похилих звисали,

   В тих намистинках роси й зелень городня була.

Перлами сяяли крапельки ті на стеблах широких,

[10]   [Барвами, скільки їх є, переливались вони.]

Бачив: раділи-цвіли із зорею днини нової

   Ружі, окраса окрас: Пест[419] їх ростив, і плекав.

Грав самоцвіт де-не-де на вбраних інеєм вітках —

   Той, що загинути мав з першим же променем дня.

Тут і вагаєшся: чи од тих руж рум'яна Аврора,

   А чи рум’янцем своїм ділиться з цвітом вона.

Росяний ранок для них — один, одна у них барва,

   Бо ж і Венері одній служать — і ружа, й зоря[420],

Може — й запах один; лиш той розсівається в небі,

[20]   Цей же, од ружі, близький, дихає в душу саму.

Владарка Пафосу[421] в пурпур велить обом зодягатись —

   Ружі й зорі, бо ж вона — перша богиня для них.

Та наближались час і пора, коли, вже набряклі,

   Пуп’янки мають ураз порозпускатись усі:

Той зеленіє іще, ледь-ледь листочком що окритий.

   Цей — уже смужку тонку, знак пурпуровий явив.

Інший верхівку уже розкрив — і, розпроменіла,

   Вже висуває на світ ружа голівку свою.

Гам — мов ослони якісь одна по одній знімає —

[30]   І випірнає уже в сяйві своїх пелюстків.

Мить — і вже вся на виду краса її рожеволиця,

   Мить — і сміється уже кожним своїм пелюстком.

Ця ж, яка щойно пишно цвіла, немов палахтіла, —

   Зблідла, без пелюстків, — поосипались вони.

Як же хутко той час, подивляв я, усе забирає!

   Ружу, ще поки цвіте, скошує старість суха.

Мовлю, а ружі цвіт — паде, осипається долі:

   Он же од тих пелюстків аж пурпурова земля.

Скільки-то різного, що постає, що у рості, обнові,

[40]   День відкриває один і закриває — один!

Що ж ти, Природо, ружам на вік аж так поскупилась:

   Тільки поглянуть даєш — і забираєш той чар.

Скільки триває день, стільки й ружі вільно тривати:

   Лиш дозріває, а вже — старість над нею тяжить.

Бачила Еос її у хвилину народження, ружу, —

   Ввечері бачить її — зблідлу вже, без пелюстків.

Короткочасна, а все ж — сама продовжує вік свій:

   Хай і осипався цвіт — пнеться до сонця й тоді.

Дівчино, ружі зривай, поки цвіт молодий, поки юна, —

[50]   Знай же: так хутко й твої, юні ще, сплинуть літа.

Пісня веслярів[422]

[R 388]

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Моря довкіл неозорого бог[423], на лиці просвітлівши,

Вигладив синю далінь, присмирив налітні вітровії —

І під вагою своєю вляглась непосидлива хвиля.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Хай набирає розгону судно з кожним помахом весел.

Морю всміхається[424], з ним заодно, розпромінене небо,

І вітерцем ходовим розгонисте повнить вітрило.

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

[10]   Хай, як дельфін, то пірнає судно, то ріже на злеті

Хвилю тугу. Хай зітхає глибінь, її сила потужна,

Стежку шумку за судном — борозну залишаючи сиву[425].

Гей-я, вдармо веслом! Хай здаля нам одлунює: гей-я!

Кавр[426] уже з заходу дме, тож гукнімо розлогіше: гей-я!

Хвилю хай пінить весло, а ми дружно у лад йому: гей-я! —

Берег німим щоб не був[427], а мірно відлунював: гей-я!

Сон пияка

[R 30]

Сонячний Феб уві сні велів, щоб не пив я Ліея[428].

   Феба веління — закон: поки не сплю, поти п’ю.

Про руїну Греції[429]

[R 447]

Важко, аж до основ, здригнувшись під шерегом воєн,

   Греція впала-таки, сили розтративши всі.

Слава живе, а долі нема; тільки прах од падіння

   Видно; і в ньому й тепер — святість висока її.

Велич яка ж то була, а слід який же дрібненький!

   Йменням великим своїм — ось чим, нещасна, живеш.

Про початок і кінець любові

[R 451]

Що за біда, не збагну, понукає зірвати з любов'ю,

   Сил мені бракне, але — я на той злочин іду:

Наче вогненним вістрям мене підганяє до того

   Чи то лихий якийсь бог, а чи то доля сама.

Втім, до чого тут бог? Сказати, Деліє, правду?

   Що нас з’єднало колись — те й розлучає: любов.

Про образ уві сні

[R 674]

Пишноволоса, у розквіті літ, осяйливолиця,

   Ти цілувала мене — мов солодила мій сон.

Та якщо бачить тебе, прокинувшись, я вже не зможу, —

   Сну того, владарю снів[430], з віч моїх вік не здувай.

Епітафія Сенеці

[R 667]

Болі, турботи, труди і почесті, рівні заслугам, —

   Іншим тепер, не мені, занапащайте серця!

Бог мене кличе — усе клопітне, земне полишаю,

   Земле, де гостем я був, от і кажу — прощавай!

Тіло, одаче, прийми, плитою укрий урочисто:

   Прах-бо належить тобі, в небо — душа одлетить[431].

ЕПІГРАФІЧНА

1 ... 27 28 29 ... 48
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння золотого віку», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння золотого віку"