Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Поштамт 📚 - Українською

Читати книгу - "Поштамт"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Поштамт" автора Чарльз Буковський. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 35
Перейти на сторінку:
за нею. Ця гепа мене манила. Заворожувала. Вона зайшла до поштамту, я за нею. Стояла в довгій черзі — я позаду. Придбала дві поштівки. Я — 12 авіапоштівок і марок на два з гаком долари.

Коли я вийшов, вона вже сідала до автобуса. Устиг побачити, як друга її нога і дупця ховаються в автобусі, і той поїхав.

Лікар чекав.

— Що сталося? Ви спізнилися на п’ять хвилин!

— Не знаю. Мабуть, годинник запізнюється.

— ЦЕЙ АНАЛІЗ МАЄ РОБИТИСЯ ВЧАСНО!

— Давайте вже. Все одно беріть кров.

Він устромив у мене голку…

За пару днів прийшли результати аналізу — я в нормі. Не знаю, чи п’ять хвилин усе визначили, чи що. Проте паморочливі напади стали гіршими. Я почав валити з роботи після чотирьох годин, не заповнюючи належних бланків.

Приходив близько 23:00, і там була Фей. Бідна вагітна Фей.

— Що сталося?

— Я більше не зміг, — відповідав я. — Надто чутливий…

11

Хлопці на дільниці Дорсі про мої проблеми не знали.

Щовечора я проходив чорним ходом, ховав светр у піддоні з листами і йшов брати часову картку:

— Браття й сестри! — казав я.

— Вітаємо, брате Генку!

То була така гра, гра чорних із білими, і їм подобалося. Боєр підходив до мене, торкався руки й казав:

— Старенький, був би в мене твій колір — став би мільйонером!

— Аякже, Боєре. Це все, що потрібно, — біла шкіра.

Тоді до нас підкочувався малий круглий Гендлі.

— І цей чорний куховарив їм на кораблі. Єдиний чорний на борту. Двічі або тричі на тиждень він готував тапіоковий[14] пудинг і дрочив у нього. Ті білі справді полюбили його тапіоковий пудинг, ги-ги-ги! Питали, як він його робить, а він відповідав, що має таємний рецепт, бу-га-га!

Ми всі реготали. Не знаю, вкотре я вже чув історію про тапіоковий пудинг…

— Гей, блідий злидню! Гей, хлопче!

— Слухай, дядьо, якби я звернувся до тебе «хлопче», ти мною вже залізо рівняв би. Так що притримай своє «хлопче»!

— Слухай, блідолиций, що скажеш, якщо сходимо кудись у суботу ввечері? Маю симпотну білу льотку, білявку.

— А в мене є симпотна чорнявка. Пояснювати, якого кольору в неї волосся?

— Ви наших жінок сторіччями шкворили. Ми тільки пробуємо зрівняти рахунок. Ти ж не заперечуватимеш, якщо я встромлю свого дебелого чорного прутня в твою біляву льотку?

— Якщо хочеш, льотка твоя.

— Ти крав землю в індіанців.

— Саме так.

— Ти мене до свого дому не запросиш. А як запросиш, то скажеш заходити з чорного ходу, щоб ніхто не бачив кольору моєї шкіри…

— А я лишу світитись маленьку лампочку.

Нудотина, та виходу не було.

12

У Фей із вагітністю все було гаразд. Для дами в літах трималася вона незле. Ми чекали в себе вдома. Врешті час настав.

— Довго не триватиме, — сказала вона. — Не хочу приїздити надто рано.

Я вийшов і перевірив машину. Повернувся.

— О, о-о-о, — сказала вона. — Ні, зачекай.

Може, вона й могла врятувати світ. Я пишався її спокоєм. Пробачив їй і весь брудний посуд, і «Нью-Йоркер», і письменницьку майстерню.

— Ліпше б ми зараз поїхали, — мовив я.

— Ні, — відповіла Фей, — не хочу, щоби ти довго чекав. Знаю, що не почуваєшся добре.

— До біса мене. Давай це зробимо.

— Ні, Генку, будь ласка.

Вона просто сиділа.

— Я можу щось для тебе зробити?

— Нічого.

Сиділа вона десять хвилин. Я вийшов на кухню за склянкою води. Коли повернувся, вона спитала:

— Готовий їхати?

— Авжеж.

— Знаєш, де шпиталь?

— Звісно.

Допоміг їй зайти до машини. Тижнем раніше я двічі туди їздив, практикувався. Проте коли ми приїхали, я не знав, де припаркуватися. Фей показала проїзд.

— Ставай там. Паркуйся. Підемо звідти.

— Так, мем, — відповів я.

Вона лежала в ліжку в палаті, вікна якої виходили на вулицю. Скривилася.

— Тримай мене за руку, — попрохала.

Я виконав.

— Невже справді зараз станеться? — спитав я.

— Так.

— Тебе послухати, ніц складного.

— Ти такий милий. Це допомагає.

— Мені до вподоби бути милим. Якби не цей клятий поштамт…

— Я знаю, знаю.

Ми дивилися у вікно. Я сказав:

— Ти глянь тільки на всіх цих людей. Навіть уявити не можуть, що тут відбувається. Йдуть собі тротуаром. Дивно все це.

Вони ж теж колись були народжені, кожен із них.

— Так, це дивно.

Крізь її руку відчував здригання її тіла.

— Тримай міцніше, — сказала вона.

— Так.

— Ненавиджу, що тобі доведеться піти.

— Де лікар? Де всі? Що за чорт!

— Вони прийдуть.

Тієї миті зайшла медсестра. Шпиталь був католицьким, і то була дуже красива медсестра, смаглява, іспанка чи португалка.

— Вам… доведеться зараз… піти, — сказала вона.

Я показав Фей схрещені пальці й криво усміхнувся. Не думаю, що вона побачила. Донизу я спустився ліфтом.

13

Підійшов мій німецький лікар. Той самий, що робив мені аналізи крові.

— Вітаю, — сказав він, потискаючи мені руку. — У вас дівчинка, 9 фунтів 3 унції.

— А мати?

— З матір’ю все буде гаразд. У неї взагалі жодних проблем.

— Коли я зможу їх побачити?

— Вам дадуть знати. Посидьте, і вас викличуть.

І пішов.

Подивився крізь скло. Сестра вказала на мою дитину. Дитяче личко було червонющим, а ще маля кричало гучніше за інших дітей. Кімната була повна дітей, які невпинно кричали. Стільки народжень! Видавалося, сестра пишалася моєю дитиною. Принаймні я на це сподівався. Вона підняла маля, щоб я міг роздивитися його ліпше. Я всміхнувся, не знав, що робити. Дівчинка тільки й кричала на мене. Бідненька, подумалось, мале кляте біднятко. Я ж не знав, що вона колись виросте красунею, навдивовижу схожою на мене, ги-ги. Я жестами показав сестрі покласти дитину, помахав їм обом. То була мила медсестра. Гарні ноги, ладні стегна. Щирі груди.

У Фей у кутику рота запеклася кров, я намочив хустинку й витер її. Жінки стільки страждають, не дивно, що їм постійно потрібні наші запевнення в любові.

— Я хотіла б, щоб мені віддали дитину, — сказала Фей. — Не потрібно отак розлучати нас.

— Знаю. Може, на це є якась медична причина.

— Так, але все одно це неправильно.

— Так, неправильно. Та дитина виглядала добре. Зроблю все, що зможу, аби вони повернули дитину якнайшвидше. Там лежить близько 40 малят. Вони всіх матерів змушують чекати. Гадаю, це щоб сил набралися. Наше маля виглядало дуже сильним, запевняю тебе. Не хвилюйся, будь ласка.

— Я буду такою щасливою з моїм малям.

— Я знаю, знаю. Окремо вас довго не триматимуть.

— Сер, — підійшла огрядна медсестра-мексиканка, — я прошу вас піти.

— Але я батько.

— Ми знаємо. Але вашій дружині потрібен відпочинок.

Я стиснув руку Фей,

1 ... 27 28 29 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поштамт», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Поштамт"