Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вічник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вічник" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 27 28 29 ... 72
Перейти на сторінку:
се ти. І ти любиш його, як себе. Тільки тоді розум може підказати істину.

В загратованому вікні з'явився сумний лик Ксенофонта, його набридливого учня і вірного послідовника.

– Великий учителю, я прийшов із доброю звісткою: тобі готують втечу.

Сократ промимрив, не піднімаючи повік:

– Ксенофонте, куди я зможу втекти від самого себе?

Позаду почувся голос Федона, иншого учня:

– Сократе, я й досі не можу повірити, що афіняни прирекли тебе на смерть.

– Вони прирекли мене, а їх прирекла природа.

– Але чому ти сидиш, як причучверений?! Ми поможемо тобі втекти. Збирайся.

– Не розмахуй руками, Федоне. Це ознака божевілля.

– Сократе, схаменися, ти ж помираєш безневинно, – верещав Федон.

– А ти б хотів, щоб заслужено?

Аполодор з Антисфеном принесли кошик зі смаженими гусятами, устрицями, фруктами та вином. Сократ відщипнув з окрайця хліба, а инше відсунув пацюкові.

– Сократе, невже ти навіть зараз не торкнешся доброї їжі?

– Найкраще смакує тоді, коли не думаєш про закуску. Чим менше людині потрібно, тим ближче вона до богів.

– Візьми, вчителю, хоча б сей ошатний плащ. Він гідний того, щоб у ньому вмерти, – запропонував Аполодор.

– Невже мій власний плащ годився для того, щоб у ньому жити, і не годиться, щоб у ньому померти ?

Прибіг захеканий Есхін.

– Завтра, Сократе, збираються філософи. Вони жадають послухати твою останню промову.

– Нащо? Вони мають відповіді на всі запитання, а я не маю остаточної відповіді на жодне.

– Тоді скажи щось мудре наостанок нам, – попросив Аполодор, витягуючи з-за пояса зшиток.

– Дивно, ти в мене вчишся, як треба говорити, а сам навчаєш мене, коли треба говорити. І взагалі, коли ще я просив вас спалити зошити, куди ви таємно записували мої вислови? Я не хочу, щоб мої кістки перемивали ще й після смерти.

– Сократе, ми збережемо пам'ять про тебе.

– Ви не надто засмічуйте її, свою пам'ять. Багато знання – багато гіркоти.

– Будь спокійний, Сократе, ми потурбуємося про твою родину.

– Потурбуйтеся кожен про себе. Це буде найкращою службою мені.

– Вчителю, невже ти не маєш ніякого прохання перед кончиною?

– Маю, – Сократ випрямив сутулі плечі, наче стріпнув з них утому. – Маю. Піднесіть у жертву богу Асклепію когута в подяку за моє одужання.

На ніч кульгавий тюремник приготував для нього найбільше горня цикути. А собі налив принесеного учнями вина. І запитав в'язня:

– Чи правда, мудрий чоловіче, що істина у вині?

– Не знаю, – відповів Сократ, піднімаючи свою чашу. – Я тільки знаю, що нічого не знаю. Моя істина в цьому.

Тіло ще не встигло охолонути, як заможні афіняни вже торгувалися з тюремником за вичовгані сандалі і дірявий хітон мудреця.

Роздуми про грецького любомудра підбадьорювали мене. Та знову запала ніч, темінна, липка, напарена близькими старицями ріки. Лише комарі і подзвін моїх кайданів будив мертвотну тишу. Нараз я й не вчув, що поряд дзенькнуло инше залізо. Місяць, як медова диня, стояв у прорізі вікна. Я побачив залізного павука, що вчепився в штаби вікна, і від нього, як павутина, тягся на вулицю шнур. Тихо заіржав кінь.

«Цурік, Пішто! Ді, здихляку! Ану ді!» – глотив на вулиці сердитий голос. Решітка знадвору видулася і вирвалася з клинців. У пройму влізла чорна голова:

«Вставай, каранику! Доста гнити».

Я став на підвіконня і скочив у порошану траву, що ще не встигла спити роси. Збоку, без шапки, непорушно сидів оглушений вартівник-жандарм. Мене штовхнули у воза, і колеса заскрипіли ріновищем.

Люди в возі їхали мовчки, як неживі тіні. На другому селі двоє зіскочили на землю і розтанули в сутіні. Нас лишилося троє. Дорога забирала все вгору. Волога свіжість із лісових верхів обтяжувала одежу, глицями шпінкала відкрите тіло. На якомусь дворі ми лишили коня і рушили пішки мокрою отавою. Скоро затріщав потік. Хлопи поклали гвери, напилися з рук. Старший підсвітив сіркачем мою твар. Його жовтуваті зуби під закрученими вусами. Владно притяг мої руки до пня і двома замахами топірця розсік ланцок.

«Чи знаєш, хто я?» – запитав позіхаючи.

«Шугай», – несміло виповів я.

Він хіхікнув:

«Чув про мене?»

«Хто не чув».

«Добре кажеш. Боїшся мене?»

«Не знаю. Нащо я тобі?»

«І я ще сього не знаю», – знову хіхікнув. Силувано, не по-доброму.

Далі ми йшли без слова. За годину стали, під ногами хруснуло паліччя. Збоку бовванів стрішок з настеленим сіном. Шугай витягнув пляшку з кукурудзяною гичкою, смачно глитнув.

«А тепер – спати, братове», – зморено видихнув і заліз під овечу кожушину.

Пробудився я голодний, як крадений кінь. Тріщала суха ламань у ватрі і десь на Менчилі трубів олень. А може, то голосила вівчарська трембіта. В казані над вогнем моркотіло вариво.

«Дим тягне долом, – сказав Шугай, – буде дощ. Юро, принеси мнясо з потоку».

Буцматий дітвак років чотирнадцяти, його брат, відсунув валун і витяг з крижаної води баранячу лабу. Старший Шугай курив тонку піпу зі срібною покришечкою. Я крадькома поглядав на нього, таячи розчарування.

З людських поголосів і страхів жандармських поставав витязь, що міг на плечах винести вола в полонину, бив ворону на льоту, а сам був заворожений від кулі. Коли в нього поціляли, то на очі являлося опудало, а не живий челядник. По сім ножів у нього стирчало з кожного ока – так його малювали ті, хто стрічав. Міг паном убратися і пити з нотаром у ресторації, міг по базару ходити в жіночому сукмані і зі скляним монистом. Мав на чоботах оленячі копита, аби сліди ховати. Половинив багаті скотарські стани, роздаючи маржину худобним людям. Тряс лихварів, розбивав жидівські бовти і корчми, оббирав на дорозі замогливих базарників. Якщо не корилися, міг із братчиками перевернути їх вкупі з возом і кіньми в ріку. Щедро гостив жеброту, вдовиць наділяв харчем і шматтям. Зате як збиткувався з жандармів! Було, що розсипав медову кригу і приводив із хащі ведмедя на їх засідку. Кому старх смертний, а кому сміх.

Поліція просила уряд вирубати всі кущі вздовж дороги з Хуста до Колочави, а в лісах нарізати просіки, щоб не було приволля шугайовим збуйникам. У кожному сільці клали жандармський пост, протягали телеграфний дріт. А й се не помагало. Мукачівські новинки гриміли, що з Праги, Братислави й Брна направляють летючу сотню жандармів, аби пантрували Миколу Шугая (в селі його кликали Никола Сюгай) і

1 ... 27 28 29 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"