Читати книгу - "Річки Лондона"

— А гуси? — спитав я.

— Вони кращі за сторожових псів, — сказав Найтінґейл. — Спитай у римлян.

TW-1 гусьми не цікавилася; вона хотіла почути що-небудь про злочин. Двадцять хвилин тому було кілька дзвінків — громадяни скаржилися на порушення спокою та, можливо, бійку між групами молодиків. З мого досвіду це могло бути що завгодно, починаючи від невдалої гулянки й закінчуючи лисицями, які перевернули контейнери для сміття.

TW-3 повідомив, що бачив групу вдягнених у джинси та куртки IC1 чоловіків, які билися на Ріверсайд-Роуд із невідомою кількістю IC3 жінок. IC1 — це кодове позначення білошкірих людей, IC3 — чорношкірих, а я, якщо вам дуже цікаво, залежно від того, як часто бував останнім часом на сонці, потрапляю то до IC3, то до IC6 (араби та північноафриканці). Бійки між чорними та білими трапляються, хоча й рідко, але я вперше чув, щоб хлопці билися з дівчатами. TW-1 теж з таким не стикалася, тому вимагала пояснення.

— Жінки, — доповідав TW-3. — Точно жінки, а одна з них абсолютно гола.

— Саме цього я і боявся, — сказав Найтінґейл.

— Чого саме? — спитав я.

Коли ми мчали Чизвікським мостом, зовні «Ягуара» стрімко проминала пустота. Вище Чизвіка Темза робить велику петлю на північ, навколо ботанічних садів «К'ю Ґарденс», а ми поїхали навпростець до Ричмондського моста.

— Тут поблизу є важливе святилище, — сказав Найтінґейл. — Гадаю, хлопці саме туди хотіли дістатися.

Коли він сказав «святилище», я подумав, що навряд чи йдеться про стадіон.

— І ці дівчата захищають святилище?

— Можна й так сказати, — погодився Найтінґейл.

Він був чудовий водій, така зосередженість на дорозі завжди втішає, але коли вулиці стали вужчими, навіть Найтінґейл був змушений сповільнитися. Як і велику частину решти Лондона, центр Ричмонду було засновано ще тоді, коли про міське планування люди хіба що мріяли.

— Танго Віскі 1 від Танго Віскі 4; я на Черч-Лейн біля річки, тут п'ятеро або шестеро IC1 чоловіків сідають у катер.

TW-4 мав бути другим патрульним автомобілем відділка Ричмонду, а це означало, що були залучені майже всі.

TW-3 доповів, що IC3 жінок вони не бачать, ні голих, ні одягнених, але їм видно човен, який прямує до протилежного берега.

— Зв'яжися з ними та повідом, що ми вже їдемо, — сказав Найтінґейл.

— А який у нас позивний? — спитав я.

— Зулу-1, — відповів він.

Я ввімкнув мікрофон.

— Танго Віскі 1 від Зулу-1. Ми поруч.

Настала коротка пауза — TW-1 замислилася. Я засумнівався, чи знає чергова, хто ми такі.

— Зулу-1 від Танго Віскі 1. Зрозуміло, — її голос був безвиразний; вона чудово знала, хто ми такі. — Зважайте, що підозрювані, схоже, перетнули річку й тепер можуть бути на південному березі.

Я хотів був підтвердити, що почув її, але лише захрипів, бо Найтінґейл різко повернув на односторонню Георг-Стріт проти дозволеного напрямку руху, чого не можна робити навіть з сиренами та проблисковими маячками. І не в останню чергу тому, що є ризик зіткнутися з чимось дуже великим, спроектованим для прибирання вулиць посеред ночі. Я сильно уперся ногами в підлогу, бо у світлі наших фар вигулькнуло двометрове вишнево-червоне серце-валентинка на вітрині магазину.

Обізвався TW-3:

— Катер з підозрюваними горить. Я бачу, як люди вистрибують з нього.

Найтінґейл натиснув на газ ще сильніше, але на щастя ми вже знову їхали в дозволеному напрямку. Праворуч був Ричмондський міст, але Найтінґейл проїхав навпростець через маленьке кругове перехрестя на дорогу, що йшла вздовж Темзи. Ми почули, як TW-1 викликає пожежний катер — тому до місця подій щонайменше двадцять хвилин плисти.

Найтінґейл різко повернув праворуч по дорозі, якої я навіть не помітив, і раптом ми вже мчали крізь непроникну темряву, трусилися по дорозі, вкритій гравієм. Несподіваний поворот ліворуч, і ми вже їдемо вздовж берега, повторюємо вигин ріки. Близько до протилежного берега була лінія пришвартованих катерів з каютами, а за нею я побачив жовте полум'я — пожежа. Це був не сучасний катер для прогулянок, а радше маленька баржа, один з тих приватних вузьких човнів із ручним фарбуванням і сплячим котом на даху. Але якщо на цьому конкретному судні й був кіт, я сподівався, що він умів плавати, бо корабель горів від носа до корми.

— Онде, — сказав Найтінґейл.

Подивившись уперед, я мигцем побачив на краю освітленого фарами простору силует. Я повідомив TW-1:

— Підтверджую наявність підозрюваних на південному березі біля… де ми в біса зараз?

— Пором Гемертон, — сказав Найтінґейл, і я повторив це диспетчеру.

Найтінґейл загальмував, і ми зупинилися навпроти катера, що горів. У бардачку в нас були ліхтарі — покриті ґумою чудовиська зі стародавніми лампочками. Коли ми з Найтінґейлом виходили в темряву, їхня вага обнадійливо напружувала руку.

Я освітив доріжку, але підозрювані — якщо вони взагалі існували — втекли. Найтінґейл, схоже, цікавився більше річкою, ніж доріжкою. За допомогою свого ліхтарика я оглянув воду навколо баржі, що повільно дрейфувала за течією, але у воді нікого не було.

— Хіба ми не маємо переконатися, що на борту ніхто не залишився? — спитав я.