Читати книгу - "Річки Лондона"

У темряві хтось захихотів. Я спрямував туди промінь ліхтаря, але там не було нічого, крім пришвартованих до протилежного берега човнів. Обернувшись, я побачив, як охоплений полум'ям човен опустився під воду, неначе хтось схопив його за днище й потягнув униз. Коли останні язики полум'я погасли, човен вигулькнув на поверхню й колихався, наче ґумова качечка.

— Що це зробило? — спитав я.

— Духи річки, — відповів Найтінґейл. — Залишайся тут, а я перевірю берег.

З протилежного берега знову почувся сміх. А потім менше, ніж у трьох метрах від мене, безумовно жіночий голос із безумовно лондонським акцентом сказав «Дідько!», а потім почувся скрегіт металу, який розривався.

Я ринувся туди. У тому місці берег був земляним схилом, який утримували коріння дерев та кам'яні укріплення. Наблизившись, я почув сплеск, і встиг навести на нього промінь раніше, ніж граційна фігура зникла під водою. Я міг би подумати, що то видра, але не настільки дурний, щоб вважати, що видри бувають без шерсті й розміром з людину. Просто піді мною була квадратна клітка з дротової сітки (частина з протиерозійних заходів, як я дізнався пізніше), а одна з її сторін була розірвана.

Найтінґейл повернувся ні з чим і сказав, що нам залишається дочекатися прибуття пожежного катера, який відбуксує залишки баржі. Я спитав його, чи існують русалки.

— То була не русалка, — сказав він.

— Отже, бувають істоти, схожі на русалок?

— Зосередься, Пітере, — сказав він. — Не все відразу.

— То був дух річки? — спитав я.

— Genii locorum, — сказав він. — Дух місця, богиня річки, якщо тобі так зрозуміліше.

Але не богиня самої Темзи, пояснив Найтінґейл, бо її участь у будь-якій бійці була би порушенням угоди. Я спитав, чи йдеться про ту саму угоду, яка Угода, або про зовсім іншу угоду.

— Є багато угод, — сказав Найтінґейл. — Значна частина того, чим ми займаємося, полягає в забезпеченні того, щоб усі дотримувалися цих угод.

— І є богиня цієї річки, — сказав я.

— Так. Мама Темза, — терпляче сказав він. — А ще є бог річки — Батько Темза.

— Вони близькі?

— Ні, — сказав він. — І це частина проблеми.

— Вони справді боги?

— Теологічними питаннями я ніколи не цікавлюсь, — сказав Найтінґейл. — Вони існують, вони мають певну силу, вони можуть порушувати спокій Королеви, тому поліція має ними цікавитися.

З темряви вигулькнув промінь прожектора. Він пройшов по річці раз, вдруге, а потім повернувся й зупинився на залишках баржі — прибули пожежники. Почувся запах дизельного палива; пожежний катер обережно став уздовж баржі, люди в жовтих шоломах стояли напоготові зі шлангами та баграми. У світлі прожектора було видно, що надбудова баржі згоріла вщент, але досі було видно, що борти раніше були червоні з чорною смужкою. Я чув, як пожежники розмовляли, висаджуючись на баржу та перевіряючи її безпечність. Усі ці процедури були обнадійливо рутинні. І через це мені на думку спало ще дещо. Ми з Найтінґейлом схопилися з ліжок, сіли в «Ягуар» і помчали на захід раніше, ніж стало зрозуміло, що це не звичайні наслідки п'ятничного пияцтва.

— Звідки ви знали, що це нас стосується? — спитав я.

— Я маю власні джерела інформації, — сказав Найтінґейл.

Один з автомобілів ричмондського відділка прибув із черговим інспектором, і ми всі взяли участь у бюрократичних ритуалах, щоб з'ясувати офіційні статуси кожного. За очками виграв Ричмонд, але лише тому, що один з них мав каву в термосі. Найтінґейл повідомив місцевим, що це діяла банда. Якісь молодики IC1, безсумнівно нетверезі, викрали баржу, спустилися на ній нижче шлюзу Теддінгтон і побилися з групою місцевої IC3 молоді, в якій були й жінки. При спробі втекти теддінгтонська банда ненавмисно підпалила своє судно, потім покинула його й утекла пішки по доріжці, що йде вздовж Темзи. Усі кивали головами — типова ніч п'ятниці у великому місті. Найтінґейл сказав, що він певний, що ніхто не втопився, але черговий інспектор Ричмонду вирішив про всяк випадок зателефонувати рятувальникам.

Після того, як наші інспектори помітили кожен своє дерево, всі роз'їхалися.

Ми поїхали назад у Ричмонд, але перед мостом зупинилися. До світанку залишалася щонайменше година, але заходячи за Найтінґейлом у залізну браму, я все-таки побачив, що дорога, якою ми їхали, проходила крізь муніципальні сади, що вкривали похилий берег річки. Попереду було оранжеве світіння — на нижній гілці платана висіла гасова лампа й відкидала світло на кілька арок з червоної цегли в облицюванні укосів дороги. Всередині цих штучних печер я помітив спальні мішки, картонні коробки та старі газети.

— Я піду побалакаю з тролем, — сказав Найтінґейл.

— Сер, — сказав я, — мені здається, що коректніше звати їх безпритульними.

— Ні, не в цьому випадку, — відповів Найтінґейл. — Він троль.

У тіні однієї з арок я побачив рух, бліде обличчя, сплутане волосся, кілька шарів старого одягу проти зимового холоду. Як на мене, то був типовий безхатько.

— Троль, серйозно? — спитав я.

— Його звати Натаніель, — сказав Найтінґейл. — Раніше він спав під мостом Ханґерфорд.

— А чому він переїхав? — спитав я.

— Напевно, хотів жити далі від центра.

Троль, що живе